Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Бачу, постарів ти, важко тобі службу нести, а мені дуже хочеться скороходом стати. Продай мені своє скороходське спорядження.

– Що ж бери, сину мій. До сьогодні у мене не було покупця.

– Називай ціну, діду!

– Сину мій, у такого молодця, як ти, грошей мабуть досить. Дай, скільки зможеш, потіш стару людину.

Дзвіночки скорохода коштували не більше одного золотого, – Ґероґли простягнув дідові десять золотих.

– Нехай спорядження скорохода принесе тобі удачу!

– Нехай згодяться тобі гроші для святкуван-ня-частування!

Зайшов Ґероґли у покинуту оселю і заходився навішувати на себе дзвіночки. До литок – по п'ять, до колін – по три, до ліктів – по вісім дзвіночків. Найбільший причепив на шию і встиг потрапити до фортеці раніше старої.

А стара часу не гаяла, постала перед шахом.

– Ну, мила бабусю, говори!

– Про що говорити, тасгире? Старая вже геть стала, до того ж замордувала мене давня хвороба. Конюхи вже звикли до коня, вони гарно доглядають його. Дозволь мені залишитися у своєму палаці. Що на це скажеш, тасгире?

– Що ж, бабуню! Раз вже конюхи і самі вправно доглядають коня, ти вже не гордість наших очей – йди-но собі, відпочивай у своєму палаці на здоров'я, я дозволяю.

Низько вклонилася стара та й вирушила додому.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли… На вузькій звивистій вуличці вискочив він назустріч старій, дзвіночками дзвонячи. Блазнюючи підстрибував то перед старою, то позад неї. А то підскочив так високо, що перескочив через круп її коня і опинився з другого боку. Здивувала стару така вправність.

– Що це за скороход? – запитала вона своїх скороходів.

– Це один з нових скороходів хана.

Стурбувалася спочатку стара: «Ну точно, один з тих окаянних потрапив до фортеці». Та згодом страхи залишили її. «Ось з'явилася я на вулицях, – роздумувала вона, – відправилася хана привітати, і до мене збігаються скороходи… А то дивишся, і придворні хана, сокольничі – всі б до мене навернулися, тоді всією країною я могла б заволодіти!»

Приїхала вона до свого палацу, сама закрила ворота, а ключі до кишені поклала.

«Якщо хтось з тих окаянних з'явився у фортеці, треба бути насторожі», – подумала стара.

– Щоб ніхто, окрім п'яти скороходів, не заходив до палацу, навіть сам Езраїл! [66] Езраїл – ангел смерті.

Одним із п'яти скороходів і був Ґероґли.

Видала стара своїм скороходам сорок агрі рису, дванадцять агрі масла, багато моркви, цибулі, м'яса, а потім ще фунт чаю та десять агрі тютюну. «Напевне, що новий скороход буде вправнішим», – подумала вона і видала йому шістдесят агрі рису, двадцять п'ять агрі масла, два фунти чаю, сорок агрі тютюну, потім додала ще одне жирне ягня, проказала:

– Треба скорохода сьогодні прийняти, як гостя!

– Еге, та ти щасливчик, хлопче, гостю-скоро-ходе! Твій прихід став для нас дуже доречним. Стара дала нам сьогодні багато їжі, – помітили скороходи.

– Де б я не з'явився, джигіти, мій прихід завжди виявляється доречним. Це ще нічого! Ось побачите, що буде далі!

Нова людина завжди рада прислужитися, ось скороходи і звернулися до Ґероґли:

– Гей, гостю-скороходе! Ми бігали увесь день і стомилися. Ти стомився менше. Заріжно нам ягня. Приготуй, якщо вправно вмієш готувати, бабла, шохлє, яхна, а потім розбуди нас, ми годинку подрімаємо. Ось побачиш, ми влаштуємо так, що стара дасть тобі роботу, кращу, ніж у нас.

– Джигіти! Мені буде добре тоді, коли ви вважатимете мене одним із вас. Укладайтеся і спіть спокійно, – сказав Ґероґли і подумав: «Дасть бог, і з вами я порахуюсь».

Втомлені скороходи тут і поснули.

Ґероґли зарізав ягня, розрубав м'ясо на чотири шматки і поклав до казана. Кинув туди цибулину, розрізавши її навпіл, щіпку солі, став вогонь роздмухувати. Дрова були сухі. Коли м'ясо прокипіло разів п'ять-шість, Ґероґли дістав один шматок і з'їв, приказуючи: «А чи готове м'ясо?» З'їв ще один шматок, промовляючи: «А чи досить солі?» З'їв і ще один кусок, сказавши: «Ох і смачно!» Потім насипав рису у бульйон, розмішав ополоником. Вийшла ріденька каша.

Почав Ґероґли будити скороходів, та вони хропіли, не прокидаючись.

– Коли вони прокинуться, затіють зі мною бійку, почнуть допитуватись куди поділося м'ясо ягняти. З'їм, мабуть, і кашу, а потім помолюся за спасіння їхніх душ.

З'їв кашу і вигукнув:

– Тож вони ще живі, а хто молиться за спасіння душ живих? Вже якщо я захочу обійтися з ними по-родинному, доведеться їх повбивати, а вже потім молитися.