Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Турк (тюрк) – слово «туркут» (монгольське torgiid – «родичі по матері чи родичі дружини)». Слово «туркун» складається з двох елементів – тур + аффікс «збірної множини» – кун, який, з певною долею вірогідності, походить від давньотюркського слова кун «народ».

Кеюмерс – легендарний цар Ірану.

Назва «монгол» чи «могол» (так у Середній Азії завжди вимовлялося слово «монгол» і так досі називають себе афганські монголи) найдовше утрималась в Середній Азії, де першість у державі, після деяких коливань, залишилась за нащадками другого сина Чингізхана, Чагатая. Після розпаду чагатайської держави на дві частини, західну і східну, назва «Чагатай» залишилась за західною частиною, де переважав турецький елемент. За кочовим населенням східної частини залишилась назва могол, за країною – назва Моголістан. Назви «могол» чи «Моголістан» продовжували вживатися і тоді, коли в цій країні вже не було слідів монгольської мови і зникли тільки після падіння монгольської династії в конці XVII ст. (Бартольд В. В. История тур. – монг. народов, с. 17–18).

Легенда про Огуз-хана відома в двох версіях: версія мусульманська і версія уйгурська. Легенда про Огуз-хана була широко розповсюджена серед тюрків; усні перекази про родоначальника огузів потрапили у писемні джерела: Діван Махмуда Кашгарського, Збірку літописів Рашід-ад-діна, Родоводи Абу-л-Газі. Абу-л-Газі у викладі переказу про Огуза та його синів і нащадків наслідує Рашід-ад-діна. Слово «огуз» спочатку могло означати просто «племена», «об'єднання племен», яке з часом перетворилося в етнічне ім'я із збиральним значенням, яке отримало у відомих випадках визначення як необхідний детермінатив: «токуз огуз» – «дев'ять [різних] племен», «уч огуз» «три [різних] племені». Легенда про Огуз-кагана, відома з рукопису (близько 1300 р.) Національної бібліотеки в Парижі, виникла, ймовірно, в ті часи, коли вже забулося справжнє значення цього слова-тер-міну («огуз» – «племена»). Племінний термін-ет-нонім перетворюється у власне ім'я легендарного предка, родоначальника племені; цьому імені підшукується належне за звучанням і приписаному значенню слово, яке вказує на незвичність походження носієв цього терміну – аристократії племені, тобто відбулася персоніфікація етноніму.

За Ібн ал-Асіром, іслам було прийнято «чисельним турецьким (тобто тюркським) народом (до 200 000 наметів) у 950 р.» (Бартольд В. В. История культурной жизни Туркестана, с. 73).

Полювання у монгольських і тюркських народів мало першочергове військово-господарське значення. Військове тому, що було своєрідними маневрами, військовим навчанням – тренуванням; господарське тому, що слугувало одним з основних джерел продовольства. Правила полювання були чітко встановлені в Ясі Чингізхана; у Сельджукідів теж був мисливський кодекс «Книга полювання» – Шікар-намає.

Етимологія слова «уйгур», як і пояснення са-моназв усіх інших народів і племен, про які тут піде мова, були широко розповсюджені в народі у вигляді переказів-легенд, звідки вони потрапили у письмові джерела. Ці народні етимології виникли вже у ті часи, коли істинне значення кожного такого імені забулося, а так як тюркські народи, як і інші, які зберігали родоплемінну організацію, тримали в колективній пам'яті роду-племені свій, як правило фантастичний, родовід, то природно, що пояснення самоназви було головною складовою частиною такого родоводу.

Переказ про те, що Огуз у ранній молодості прийняв іслам і що це послугувало приводом до ворожнечі, а потім і до війни між ним і його батьком, Кара-ханом, довго побутувало в середовищі тюркських племен.

Цей термін пов'язаний з назвою народу (джурджані), який захопив у ХII ст. увесь північний Китай і заснував північно-китайську імперію Цзінь.

Як свідчать Плано Карпіні і Рубрук, монголи доволі рано знали повозки двох родів (Владимирцов Б. Я. Общ. строй монголов, с. 41–42).

В Анатолії досі зберігається гарба (двохколісна) на високих суцільних дерев'яних колесах, яка називається канли.

Іт-Барак, за Рашід-ад-діном, – назва одного з ворожих Огуз-ханові племен. Арабське написання імені українською мовою транскрибується по-різному: Борак; Бурак – узбецький царевич, внук Урус-хана, з яким воював Тимур (Бартольд В. В. Улугбек и его время, с. 75). Ті обставини, що Іт-Барак у Абу-л-Газі не плем'я, а цар, можна пояснити так: поруч з легендою про царя Барака йому були відомі також і історичні персони з таким іменем. Він знав про Чагатаіда Барака, що вторгся у 1269–1270 pp. на територію Південного Туркменістану.