Наталена Королева - Легенди Старокиївські

– Тепер спокійно помру!

Піп Іван-бо – не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика – праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його – жодне! Таж він – бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись – аж доки «не виповниться час»… Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він – найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли «по зорі» Христу поклонитись!

– Отче Іване! Заступись за мене, грішну! – ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.

Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота – її дитина.

І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:

– Іди від нас! Іди геть…

Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще – дорогоцінне пуделко, що дав їй «він», її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! – той, що дав їй щастя…

Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка – там, у смарагді! – намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти – частини власного тіла.

Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.

– Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!

Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:

– Архангел Михайло перемагає смерть!

Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього – єдиного.

– Не золото-самоцвіти даю, – казав-бо Франц, – а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!

Може, в ньому чари переховані?

І берегла дорогоцінний скарб – талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.

Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…

– Буде щасливий! – затремтів радісно голос матері. – Народився з волоссям!

Підвелась з намагою й піднесла дитину:

– Отче Іване! – звернулась до гори, – Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..

Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої питііноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий [78] Існує легенда, що Сен-Жермен завдячував своєму справді дуже довгому життю вживанню коріння женьшеню, якому ще й нині в Хінах (Китаї, – Ред.) приписують могутню силу продовжувати життя. – дарунок «хрещеного батька». І мати прив’язала до хрестика це: «Дар-зілля»!

Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: «Умитись»!

Схилилась над спокійною поверхнею річки: блищала, як дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води дивилось на молоду матір змарніле личко повними суму, великими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки.

Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка зморщила болісно личко. Немов заплакала над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом води. Немов поцілувала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок – «вуглярок», що вболівали над долею сирітки, якого тепер уймуться тільки:

– «Чу-жі! Чу-жі… чу-жі»…

Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускання бича та кінського тупотіння, а потім – й близько коло себе – людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівниця вклонилась смерті-визволительці, в річку в’їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шестериком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пан-дурами й старшинами у блискучих одностроях та напудрованих перуках. Аж вода броду спінилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказала на молоду матір під ліщиною.