Наталена Королева - Легенди Старокиївські

Як же байдужі всі ці епітети! Виростають-бо вони або з надії одержати поміч, або з відмови виконати прохання, заздрості та зависті до слави «великого мага»…

На хвилину погляд «мага» затримався на образах-портретах. Був задоволений ними. Барви, над якими працював протягом кількох літ, знаменито передавали іскристу гру самоцвітів. Були прозорі й сяйливі. Але скількома зусиллями, якою терпеливою працею дійшов до цього свого винаходу…

– «Магія»! Вона зветься працею – ця його «магія»! Невтомною й систематичною, з безліччю знов й знов перероблених дослідів… Той самий шлях привів його й до утворення в лабораторії самоцвітів, й до відкриття, що перли можна плекати й «вирощувати»… Як горох у городі!

Відгорнув тонке мереживо й милувався великими рубінами шпоньок. «Реконструїровав» їх, сплавивши з малих камінчиків [76] Що робиться ювелірами нині. .

«Аби знати рецепт!» – згадав зненацька дотеп кухаря графа Франца Ракоці й запевнення пишного своїм умінням слуги, що він знає рецепти всього, що лише варто з’їсти на світі…

Згадка зірвала зітхання з Сен-Жерменових уст.

– Як же давно це було!

Тоді «граф Сен-Жермен» був тільки кучерявим, смуглявим хлопчиком у палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ще не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім – до Італії, де «всиновило» його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім’я…

Як весело ганявся смуглявий, здоровий хлопійко над Тисою за металево-блискучими синіми та зеленими «бабками». Чи не вони перші збудили в його очах і душі ту пристрасну любов до блискучих, сяючих, баревних самоцвітів?..

Чи ж не там, – під тінню гори «Попа Івана» забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що:…«не мав більше чого осягати. Хоч кинь!» [77] Автентичні слова Сен-Жерменові. – як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування! Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді треба було б мати принаймні «планетне» життя!..

А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами… Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами «штучного зросту перел»… Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя…

– Щастя! – хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.

– Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана – щастя?..

Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.

– Це – не його виробу самоцвіти. Пам’ятка… ще по батькові!.. – Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.

– «Мудрість перемагає час…»

В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.

Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:

– Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.

І межі реального зникли.

Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки – її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.

Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.

Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.

– Іди до нас, голубко! – манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.

– «Піп Іван», – тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною: