Сборник - Казки про богатирів та лицарів

Кінь нараз озвався:

— Дівонько, якби мене забили, візьми з того місця одну кров’яну грудку і закопай під царським вікном.

— Зроблю, конику, зроблю…

Вбили коня, спалили зі шкірою.

А дівчина взяла кров’яну грудку й закопала під царське вікно.

І таке чудо сталося, що ніхто ніколи не чув і не видів: за ніч виросла прекрасна яблуня, на ній срібне листя, золоті квіти, діамантові плоди.

— Ходи лиш сюди, жінко! — покликав Песьоголовець.

Цариця прийшла й чудується, як і всі інші люди, а потім почала її пропасниця трясти:

— Зрубай оту яблуньку, бо вона нещастя нам віщує!

— Йой, жінко, — розсердився цар Песьоголовець, — вчора дорогого коня загубили, а тепер — таке прекрасне дерево? Світ нас висміє!

— Кажу тобі, рубай!

Не було що чинити: знову скликали міністрів, аби досудили, що робити.

За той час покоївка сіла під яблуньку, а дерево озвалося до неї:

— Дівонько, прошу тебе: якби мене зрубали, кинь хоч одну трісочку в ставок, де цар звик купатися.

— Зроблю, яблунько, зроблю…

Але міністри вирішили не рубати яблуньку, бо не в кожнім царстві й не кожного дня станеться таке чудо, аби за ніч виросло дерево.

— Коли так, я ще сьогодні вмру! — закричала молода цариця і вдарила собою об землю.

Песьоголовець налякався, сам схопив сокиру й почав рубати яблуньку — лиш тріски розліталися.

Слуги допомогли йому порубати дерево й спалити на місці. А дівонька сховала одну тріску і кинула у царський ставок. Той славився тим, що не мав споду, був бездонний. Другого ранку Песьоголовець зажурений. Пішов гуляти в сад. Бачить — на воді прекрасний лебідь плаває! Думає собі: «Впіймаю того лебедя й понесу дружині: вона зрадіє й видужає».

Розпоясав шаблю, скинув із себе плаття і скочив у ставок. Хотів ухопити чарівного лебедя, а той вирвався з руки і поплив аж до другого берега. Песьоголовець кинувся за ним…

Тоді лебідь піднявся на крила, полетів до його плаття й шаблі. Лиш крилами вдарив і перемінився на Дороша — сина Змія!..

Вже й Песьоголовець приплив до того берега. Дорош устиг одягти на себе замащену сорочку, вхопив у руки шаблю.

— Но, Песьоголовче, тепер твоя черга!

Той засміявся:

— А я не боюся! Довкола моє військо. Якщо мене знищиш — і ти пропадеш! Мене весь час сторожать.

І свиснув. Одразу до нього почало бігти військо… «Тут біда!» — думає Дорош, а далі здогадався:

– І в мене є поміч! — і вклав у рот два пальці.

На його свист зо всіх боків почали сунутися змії — жовті, червоні, чорні… Обступили Дороша, і військо відсахнулося.

Тоді з-поміж гадів відділився один і на очах у всіх задушив Песьоголовця.

Тепер і військо перейшло на бік Дороша, і той вернувся у великій славі до царського палацу.

Коли його побачила цариця, без слова впала і померла.

А Дороша люди обрали царем. Він узяв собі за жінку дівчину, котра зберегла йому життя.

Тепер Дорош — син Змія з’єднав дві держави, засів і володіння гадячого короля, та царює й днесь, коли не вмер.

А хто не вірить нашій казці, най іде в далеку песьоголовецьку державу й пересвідчиться, а якщо й тоді ще не повірує, най іде в державу старого царя, а то і в гадячу державу.

Це чиста правда, бо мені її розповів мій няньо, а моєму няньові — розповів його няньо. А прадіди наші ніколи не говорили неправду! Через те треба вірувати й казці.

Був собі селянин багатий і в нього був синок Гриць. І померли старі обоє разом. Грицеві вже було літ сімнадцять од роду. Попродав він усе чисто — на гроші перевів і землю, і город, і худобу. Купив собі коня, дав півтори тисячі, і сідло, і збрую на коня, купив ще шаблю, рушницю-дубельтівку, попрощався із слободою зі своєю, сказав:

— Прощайте, слобожани!

І поїхав собі в далекі краї та й заїхав у степ на саме безлюддя, що й дороги не знайде, днів десять у степу блукав. І просить Бога, щоб дав йому смерть, або щоб звір з’їв абощо. Слухає, аж щось гукає, слухає — голос християнський. Потім під’їжджає ближче — гукає. І спіткнувся кінь, став.

Кінь стоїть. А то гукає змія із ями.

— Витягни мене, Грицю, із ями із горлатої.

Устав він, подивився і думає, що то яка-небудь жінка, аж то гадина в ямі.

— Як же я тебе буду витягувать, як я тебе боюся?

— Подай мені кінець гарапника, так я ухоплюсь, то ти мене і витягнеш.

Схопився він із коня, подав гарапника, вона ухопила ротом за кінець. Він злякався і шарпнув її так, що на півгона упала вона від нього. Як упала, так і перетворилася на панну таку, що ні здумать, ні згадать, хіба в оцій казці сказать. Прийшла: