Сборник - Казки про богатирів та лицарів

Мати зраділа:

— Так буде, сину, ліпше. Мною не журися. Аж би-м з голоду вмерла, зате буду знати, що моя дитина на доброму шляху.

Шибеник вклонився і рушив у дорогу. На краю лісу наздогнав знайомих хлопців і разом пішли в місто. Тут записалися до школи, а із того харчу, що з дому діставали, годували й Шибеника.

Так хлопець учився перший, другий, третій рік. Друзі хотіли його матір також взяти в місто, але запізнилися. Прийшла звістка, що вона на смерті. Шибеник, як це почув, нараз відправився до лісу і ще застав її живою.

— Добре, що прийшов, сину… Тепер помру спокійно. Вірю, що буде з тебе порядна людина. Розбійництво — недобре ремесло. Отець нич не придбав. Але не думай, що цілком нічого тобі не лишив. Після нього маєш одну замащену сорочку. Візьми її собі, тільки щоб не спробував помити. Одягнеш ту сорочку й дістанеш страшну силу: не буде витязя на світі, який би тебе переміг! В другім куті колиби є іржава шабля. У неї такі чари, що якби ти з кимось хотів битися, встроми шаблю в землю — й ворог зробиться безсилим. А як нею ще йому погрозиш — геть на кавалки посіче!.. Ще одне лишив тобі отець: за колибою стоїть стара кобила. Ти її ніколи ще не видів, тепер вона тут. Якщо будеш убитий, принесе тебе із краю світа, аби ти спочив коло нас. На кобилі порожні бесаги, і в них тебе доставить.

Як це сказала, вмерла. Син викопав яму і поховав матір. Сів на могилу й думає, що тепер робити? Чи йти до школи й далі, чи пуститися уже на свої крила?

Так вирішив, що піде учитися. Кобилу лишив пастися у лісі, нечисту сорочку одягнув на себе. Запалив піпу (люльку) і йде в місто. Та не пройшов і півпуті, як піпа загасла. Вернувся, запалив її й знову тою дорогою йде. Але піпа і вдруге загасла. Мусив би додому вертатися ще раз.

Але оглянувся на всі боки і побачив у гущавині світло.

Рушив у тому напрямку і збочив з дороги. Ближче, ближче… А то не вогонь — гадище лежить з увінчаною головою. Корона обкладена дорогим камінням, що світиться, як огонь.

Шибеник, як це побачив, виломив ломаку й хоче забити гада. А той озвався:

— Не вбивай мене, легіню!.. Я тебе не боюся, але тепер я у тяжкому стані: череда оленів пробігла й копитами посікли мене, не можу ворухнутися. Ліпше зробиш, як візьмеш мене і понесеш до мого няня. Мій няньо — всіх звірів цар. Він тебе щедро нагородить.

Подумав Шибеник, подумав і каже:

— Добре, я понесу тебе до вітця.

Обв’язався гадом тричі так, щоб голова стирчала наперед, і рушив у дорогу.

— Будеш видіти всілякі гади-полози, але ти не бійся: вони тобі нічого не вчинять, бо завітрять, що при тобі я. А коли станеш перед няньком, то теж не напудься. Він як почує, що ти мені врятував життя, проковтне тебе, але тоді виплюне. Ти не бійся і проси від нього срібла-золота, скільки лише хочеш.

«Се непогане діло», — думає собі Шибеник, та йде далі зі страхом, бо гади частіше і частіше починають під ногами витися. Айбо його вони не чіпають.

Як прийшли до місця, де жив гадячий цар, там стільки гадів-полозів з’явилося, що ступити нікуди. Сичали на нього, зуби шкірили, але розступалися.

Вийшов на прогалину, а там лежав гадячий цар: товстий, як міх, очі світяться, з рота полум’я дмухає, на голові корона.

— Як ти смів зайти у моє царство?

Не встиг Шибеник відповісти, як гад із його пазухи спустився. Поранений, ледве посунувся до батька і розповів, що цей чоловік урятував його від смерті.

Гадячий цар, коли таке почув, роззявив ротисько і проковтнув хлопця, але відразу ж виплюнув його. Тоді сказав:

— Чую, що ти сина визволив з біди. Проси собі, що хочеш. Такого не запросиш, аби я не міг тобі дати.

— Та мені багато і не треба. Хіба стільки грошей, щоб я спокійно скінчив школу.

— Я думаю не так, — сказав гадячий цар. — Тобі вже не треба ходити до школи. Будеш у мене жити. Золота-срібла доста. А мені потрібен такий хлопець, як ти. Поглянь у дзеркало й увидиш, яким ти став після того, як я тебе ковтнув. Такого прекрасного легіня тепер у сімох державах не є.

— Але так і так, — хотів би піти в місто.

Доти відговорювався, доки гадячий цар таки не поступився.

— Добре. Відпущу тебе. Візьми собі грошей, скільки хочеш, але й за нас не забудь, а часом відвідай. Бо знай, що від сьогодні я тебе беру за свого сина. І твоє ім’я від днешнього дня не Шибеник, а Дорош — син Змія.

Набрав хлопець золота й рушив білим світом. Але до школи уже не вернувся, а ходить селами й містами, із одної держави до іншої.

Раз потрапив до такого царства, у якому ще ніхто не був. Люди тут ходили смутні, похмурі. Дорош питає: