Борис Грінченко: Оповідання

Мала Маруся зосталася дома сама — її батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неї не було; мати її вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.

Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливi руки вкривали її теплiше, i тихий материн голос казав:

— Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!

Багато з того, що тодi було, позабувалося — адже їй тiльки чотири роки було, як мати вмерла, — але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдної дiвчини-сироти.

Її батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.

У їх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, — вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своєї сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти.

У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'ї. Там було вже четверо дiтей та двоє старих, — то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати їсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiєї сили працювали, годуючи сiм'ю, — тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все їм здавалося часом, що Маруся — зайвий клопiт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтвi зучила їх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'ї. Воно i свої дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч i покартає, та й пожалує потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неї батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, її журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

— Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! — благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

— Серденько моє, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, — там тобi не можна жити, — впевняв її батько.

— Я буду там жити, я буду вам пособляти, — тiльки вiзьмiть мене!

— Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти.

I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили, — це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'єю — ось через вiщо Марусин батько не мiг її до себе взяти.

Але її сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх своїх родичiв, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати її, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його знає, як у їх Марусi буде. Адже й сестра його — людина гарна, а Марусi важко в неї жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в неї дiвчину, а кому iншому вiддати.