Борис Грінченко - Оповідання

Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти її жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сiм'ї були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку?

Звiсно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав — не догнав, а побiгти можна. Та й єсть одна землянка-пустка, — правда, така, що вже гiршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже, — як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й гарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся — от би добре було!… Максим уже собi в'являв те радiсне життя…

Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов.

— Нащо тобi землянка? — допитувавсь управитель.

— Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармi жити, — казав Максим.

— А чом же вона з матiр'ю не живе?

— Бо нема в неї матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти її. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi, однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цiлу.

— А воно й правда, що розвалиться, — подумав управитель i згодився. — Ну, гаразд, — можеш туди переходити.

Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.

— Хай уже Маруся сама вимаже, — подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.

Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною, — бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву, — i от уже й хата така, як треба, стала.

Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня.

З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, — вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки, — нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу — ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею, — скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день, — там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає — так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли.

Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, — то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, — щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.