Борис Грінченко - Оповідання

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.

I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, — та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, — довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.

— Правда, правда, дочко, — вiдмовив Максим, — у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, — а тодi гайда!

— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зiтхнула Маруся.

— Та вже якось доживемо! — розважав її батько. — Ну, зоставайся здорова, ясочко!

Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!

А коло хати Маруся квiток, квiток понасаджує, — от як у її матерi було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють — вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.

Опiвднi чує, — гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, — знову до шиття. Чує й машина гуде, — це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, — машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, — а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, — бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.

— Галько! — гукнула вона до неї. — Галько!

Галька спинилась i вздрiла Марусю.

— Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

— Яку шахту? де?

— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

— А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.

— Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.

Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

— Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

— У новiй…

— От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!

— Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.

Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi: