Борис Грінченко - Оповідання

Ледве свiнуло надворi, — вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, — вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, — чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, — сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.

Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, — вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека — все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.

Проснулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.

— Вже прокинулася? — промовила вона й пiдiйшла до Марусi. — А що, як тобi?

— Та нiчого, — вiдмовила Маруся. — А чого це я, тiтко, у вас?

— А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.

— Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? — спиталася Маруся.

— Сьогоднi четвер.

— Четвер? — скрикнула Маруся. — А татко?

— Татко? — А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, — ось-ось уже воду витягнуть усю.

— Хiба й досi ще не витягли?

— Нi.

— Четвертий день?

— Еге.

— А я ж як це?

— Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?

— Анiчогiсiнько, я пiду туди.

— Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.