Марко Кропивницький - Доки сонце зійде — роса очі виїсть

Т е к л я. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і заступаєшся за неї.

С т е п а н. Про мене… не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії. А за Оксану я кожному в’язи вкручу!…

П а р у б о к. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.

С т е п а н. Я головою за неї одвічаю.

О х р і м. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братику, як олива, наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало бить, Оксана важка? Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не приїздив додому.

Т е к л я. Так я запевне знаю, знаю, що…

С т е п а н. Що слід тобі губи побити!… Ну, не ідолка ти?…

Т е к л я. Що ж він - візьме її, чи як?

С т е п а н. Там вже чи поберуться вони, чи ні, інша річ. Ти б подумала хоч би те, що чого б тому паничеві ходити до Оксани серед білого дня, на очах у людей, коли б що, може, було у його на думці.

Г о р д і й. Вот ето так вєрная правда! У нас у городі єжелі єсть какая комерція промеж кавалера з баришнею, так завсігда еті діла позно вноче, потому дньом главноє - амбиція.

С т е п а н. Геть ти під три чорти з своєю амбицією, доки не битий!

Г о р д і й. Вот тебе й порадошний разговор!

С т е п а н. Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи «здоров»!…

О х р і м. А цитьте, либонь, щось гомонить.

Прислухаються.

Так і є! (Дивиться) . Ондечки панич вертається з охоти!…

Т е к л я (придивляється) . Онде ж і титівський панич з ним, той, що, кажуть, сам собі їсти варе!

О х р і м. Почеши ще язика на паничеві.

Т е к л я. Ба ні ж! Гарні пани настали! Хоч би цей титівський панич: запряже сам конячину та й і їде селом, неначе той паламар, що у піст попідвіконню курей та поросят клянчить!

Г о р д і й. Не может бить! Вот так воспитаніє?…

Т е к л я. А я все ж таки скажу…

С т е п а н. Про Оксану-таки?

О х р і м. Таки стрижене, стрижене? Здається мені, що щось ти це недаром плещеш про других!

С т е п а н. Та ну її к бісу! Ану заводь хто пісню!…

Г о р д і й. Я вам спою по вашому вкусу.

(Говорить).

Г о р д і й (знову).

і т. д.

Всі пішли.

Б о р и с Воронов, Владимир Петрович Г о р н о в і М а к с и м Хвортуна; всі вони з рушницями і охотничими торбами.

М а к с и м. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!…

Б о р и с. Це новина! Чим же ми вас піддурили?

М а к с и м. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люди, то й розміркували б: що цілісінький день ви собі удвох балакаєте, а за вами слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?… Бовкнете яке там слово до мене; коли б, мовляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як перш було колись, то, може б, і я розумів там що п’яте хоч через десяте.

Б о р и с. То хіба ви по-руськи не розумієте?…

М а к с и м. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?

Г о р н о в. Вже й розсівся.

Б о р и с. Я дуже ноги натомив.

Г о р н о в. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупали по-руськи?

М а к с и м. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; «так точно», «не могу знать», «слушаю», «чаво зволите?» - ото й по навуці.

Б о р и с подає йому табак.

Та ви вже, будь ласка, самі мені, бо мої пальці, мовляв, не до того паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-тихо, мовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер?

Г о р н о в. А вам як здається?

М а к с и м. Та хіба ж вас цьому не вчать?

Г о р н о в. Не вчать.

М а к с и м. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.

Г о р н о в. Не додивлявся.

М а к с и м. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, шуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.

Г о р н о в. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.

М а к с и м. Як ви кажете?

Г о р н о в. Календар.

М а к с и м. Ба ні, «є календар, а сонник, бо він вам і сон вгада - як ув око вліпе.

Г о р н о в. Баки людям забива.