Леонід Капелюшний
У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету
Леонід Капелюшний — відомий журналіст і публіцист. Працював у районній газеті «Перемога» на Житомирщині, у молодіжній «Комсомолець Запоріжжя», власним та спеціальним кореспондентом «Комсомольской правды» (Львів), «Известий» (Східний Сибір, Литва, Україна), «Литературной газеты» (Україна). Редагував тижневик «Слово» в Одесі. Член Національної Спілки кінематографістів України та Асоціації українських письменників. Автор близько двадцяти документальних фільмів, книжок нарисів «Светит незнакомая звезда», «Трасса», «Командировка в Китай», художньо-публіцистичних досліджень «Високосное время», «Жертовна кров», «Візантійський синдром», «Час сутіні» та роману «Пригірщ вітру.
Лауреат премії Спілки журналістів СССР, кавалер Золотої медалі «Незалежність» Київської спілки журналістів. Член Комісії з журналістської етики України.
Реставрація
Реставрація — від латинського restauratio — відновлення до первісного вигляду пошкоджених під впливом часу чи зумисне, а також перероблених творів образотворчого мистецтва, архітектури, історичних та культурних пам’яток.
Реставрація — відновлення поваленого режиму, ладу чи династії. Наприклад, повернення династії Бурбонів у Франції у 1814 і 1815 роках; панування реакційних режимів у Франції у 1814–1830 роках; відновлення Російської імперії після большевицького заколоту 1917 року у вигляді Союзу Совєтських Соціалістичних Республік.
Реставрація — у палеонтології: відновлення знищених чи загублених частин скелета або окремих його елементів; у політичних практиках: повернення втрачених державою територій політичним чи дипломатичним шляхом, як, наприклад, приєднання у 1938–1939 роках до Німеччини територій із німецьким населенням, що перебували у складі Польщі та Чехословаччини.
Реставрувати — від латинського restaurare — відновлювати у первісному вигляді, піддавати реставрації.
(Із словників)
I
Все не доїду до того місця на Калці, де під кам’янистою горою Мстислав Київський стояв городом три дні і три ночі, боронячись від ординців. Все щось заважає. Збираюся і відкладаю подорож на потім, на потім, на потім… Заспокоюю себе, що нікуди не втече Калка. Хоч вона таки втікає — уже стала Кальчиком, обмілілим, замуленим, порослим рогозою та цупкими очеретами степовим потічком. Чого тягне на Калку? А бозна. Розумію, що нового знання ця подорож не додасть, що було у Іпатіївському списку, те і лишиться. Це в теорії пам’ять води незнищенна. А насправді… Хіба раз сидів я на сонному березі при впадінні Кальчика в Кальміус, черпав пригорщею, і не було у воді ані гіркоти сліз, ані солі крови? Але живе у мені переконання, що колись та мушу постояти на тому місці.
Питаю себе: може, зволікаю, що насправді не хочу вчути стогін далеких наших предків? що насниться потім татарська дика учта на помості, під яким конають князі і княжі мечники? Гіркі сни приходили до мене після Берестечка, після Батурина, Чигирина і Капулівки, після Крутів, Холодного Яру й Гуляйполя, і навіть після Хортиці. Такі наші історичні місця солодких снів не навівають.
Калка манить іще й тому, що там, на колишньому порубіжжі Русі, визначилася наша доля на багато років. Вісімсот уже спливли, а вона все відгукується. І хоч у історії справді немає умовного способу, безглуздо не розуміти і не міркувати, як би склалася доля України, якби…
Принаймні для того, щоб засвоювати історичні уроки. У шкільній педагогіці це зветься «робота над помилками». Я додав би до цього курсу іще й перевірку на істинність, даруйте за тавтологію, класичних істин. Ледь не із «Букваря» увійшло в свідомість, що Русь затулила собою Европу від татаро-монгольської навали. Що похід та поразка Ігоря Святославича у Половецькому степу — заклик до єднання слов’ян перед нашестям Орди. Що поразки на Калці у 1223 та у Києві у 1240 роках — наслідок ворожнечі князів між собою. Ніби справді все так. Але навіть у медалі є дві сторони, а кожна історична подія має десятки граней, і кожна — важлива та головна.
Заходжу здалека, з Калки, із стократ переораної і обскубаної минувшини, хоч марудить від сьогодення — Харківський пакт Януковича — Медведєва, здача Криму, нова сторінка «газавату», брутальна виборча кампанія осени 2010 і ще брутальніше повернення кучминської Конституції, нахраписта побудова такої України, яка начебто і не Росія, але вже і не українська Україна, а скорше російська.
Читать дальше