Леонід Капелюшний - У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету

Нагадати, як це починалося? Генільною вигадкою були зміни до Конституції як компроміс задля третього туру виборів у січні 2005-го. Вони не тільки обмежили повноваження президента і створили передумови для розбалансування керованості, а й спотворили саме обличчя влади. Хто має добру пам’ять, не забув, як пан Литвин аж вистрибував із штанів, доводячи, що як не обріжемо владу президента, то «хто б не прийшов, все одно буде Кучма». Тепер він, як усі чули і бачили, із таким самим запалом обстоює розширення повноважень президента та підтримує всі президентські ініціативи. Чого за ним не водилося за Ющенка. Згадаємо, як уряд Януковича і Верховна Рада за Мороза демонстративно нехтували Ющенком, публічно виказували йому зневагу. Не забудемо, як на початку літа 2005-го уся антипомаранчева опозиція із підтримкою «важкої артилерії» — депутатів Державної думи РФ, російських спецслужб і, природно, антиукраїнських партій та громадських організацій Криму, стали стіною проти НАТО та проведення військових навчань «Сібриз-2005». Блокували виїзди із порту, блокували розвантаження військової техніки, репетували до мокрих штанів, щоб янкі — додому. Гадаю, такого дикунства військові партнери України не бачили у жодному закапелку Африки. Навчання, як добре відомо, було зірвано. В країні, нехтуючи усіма демократичними нормами, розгорнулася шалена антинатівська кампанія. Провідні російські політики «просвіщали» українців, що зближення із НАТО — велика підлість «помаранчевих», спрямована лише проти інтересів Росії. Роботу Верховної Ради паралізувала фракція ПР, розвісивши у залі «антинатівські» повітряні кульки.

Керівництво держави ковтало шмарклі.

І ось — «Сібриз-2010» після перемоги Януковича. Літньою Одесою і під час навчань, і після них гуляють і розважаються моряки і солдати із тих таки країн, яких «янучари» не пускали на кримську землю п’ять років тому, і ніхто більше не захлинається криком, щоб янкі не оскверняли рідну землю своїми черевиками. Одразу після перемоги свого лідера «янучари» розпочали атаку на конституційні засади влади, вимагаючи повернення до президентської моделі управління. Вони аж захлиналися, що зміни до Конституції були ухвалені незаконно — і це правда. Що їх треба скасувати і розширити повноваження Президента — і я із ними згоден. І поважна Венеціанська комісія так само вважає, що конститутційна реформа має таки бути проведена. Вся справа у тому, як це робити.

Нагадаю, не втримаюся, що за президентську республіку пасіонарно воювала Юлія Тимошенко, що за повернення до цієї моделі виступав і Ющенко. І навіть ініціював констуційний процес, який, до речі, «янучари» то ігнорували, то блокували. Не забудемо, що до парламенту подали проекти нової Конституції провідні наші політики, лишалося їх обговорити і схвалити. Та реакція донецьких була — улю-лю… Не зміцнення механізмів управління, а послаблення владних повноважень Ющенка їх цікавило. А тепер ручний, як цуцик, Конституційний суд (за винятком судді Віктора Шишкіна) повернув Україні кучминську Конституцію із усіма її суперечностями і достоїнствами. А міністр юстиції оголосив, що вона негайно набула чинности. Все зроблено по-пацанськи. Парламентське обговорення, громадська думка, юридична процедура — «да пашлі ви всє…»

Цей стиль — перти напролом, не зважати на Конституцію, на закони і демократичні принципи, вдавати, що «чую кожного», а робити по-своєму, цинічно і брутально нехтувати громадською думкою є теперішній стиль державного життя.Я кажу це без перебільшень і з гіркотою, бо більшість громадян скоріш за все не розуміє, що відбувається, і важає це прикрими випадками, непорозуміннями тощо. Але насправді це — стиль. Його еталонним проявом можна вважати подію, що трапилася перед днем святого Миколая 2010-го: у парламенті віддубасили опозиційних депутатів.

Бійка в парламенті взагалі моветон, але трапляється. Не в Британському, звичайно, чи у Конгресі Сполучених Штатів. Статистики порахували, що ця рукопашна під куполом була п’ятдесятою. Ювілей. Шарпаються завжди народні обранці не із академічних кіл. Так вже повелося, що у кожної нашої партії є голови і є кулаки — рекрутовані із бізнесів. У них там все просто — у кого міцніші м’язи, щелепи і нижча планка моралі, той і багатший. У них замість принципів і законів — понятія. У пристойні парламенти таких громадян пускають хіба що на екскурсію. В Україні вони купують місця в Раді, і, на сором жодна політична сила не похвалиться, що мандатами не гендлювала. Але й навіть на такому тлі Партія регіонів вирізняється, як чорна латка на білій сорочці. У ній персони понятійного вишколу не виняток, а правило. І якби знайшовся дослідник усіх 50 кулачних проявів демократії, то я певен — першістю регіонали не поступилися б. Нічого дивного чи аномального тут немає, Донбас — особливий район країни. Кримінальне минуле чи кримінальне сьогоденне для більшости пожильців донбасівських міст і селищ — знак гідности, невміння відстоювати свої принципи і інтереси навкулачки, без зайвих балачок — тавро ганьби, ознака слабкости. «Кинути» суперника — шик. Цей стиль складався протягом усієї історії краю, від копалень і заводів Джона Юза. Суспільно-поведінкова матриця донбасівських насельників сформована спільними зусиллями влади і роботодавців як набір мінімальних потреб задля задоволення основних інстинктів. Якось Дмитро Табачник уїдливо і безжальними мазками намалював портрет галицького простолюдина, який є носієм національного характеру. Якби хтось взявся змальовувати пересічного пролетарія пересічного містечка Донбасу, то галичанин порівняно із ним був би інтелектуальним взірцем і красенем — хоч для Лувру, хоч для Прадо.