Леонід Капелюшний - У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету

Росія після приходу В. Путіна виробила особливий, цупкий стиль обстоювання своїх національних вигод, вона не гребує нічим — аж до відвертого шантажу і шовінізму. Бо інакше не витлумачити заяви керівництва РФ, яке не просто демонструє небажання вести діалог із певними політичними лідерами країн-сусідів, а заявляє, що добросусідські стосунки неможливі, допоки ці лідери перебуватимуть на посадах. Політичні долі В. Ющенка та К. Бакієва — із цього ряду. Невдачі зазнала атака на Міхаїла Саакашвілі, якого Грузія «не здала» Москві, завдяки чому і звершила потужний політичний та економічний прорив, значно випередивши у реформах совкових посестер. Чималі ризики чекають на кремлівських стратегів із Олександром Лукашенком, який став для них сильнодіючим подразником і який їх відверто не влаштовує. Для Кремля білоруський батько тепер «хрещений батько», про що і розповідає невтомне на провокації російське телебачення. Але, на відміну від українців чи киргизів, Олександр Лукашенко ощадливо витрачає кредит довіри свого народу. Хоч його і називають останнім диктатором Европи, а пропаганда зліпила із Лукашенка постать більше як одіозну, я все частіше схиляюся до думки, що у своїй зарозумілості ми не розгледіли у білоруських практиках щось дуже важливе. У будь-якому разі це не ми, а Білорусія займає у світовому рейтингу третє місце за умовами розвитку бізнесу — поруч із Грузією. На відміну від інших пострадянських лідерів Олександр Лукашенко обрав для спілкування із Кремлем стиль Кремля — вести свою лінію і чхати на умовності. Та й перед Брюсселем Білорусь тримається не як бідний прохач, гідно зносячи обструкції.

Якби ми шукали в історії аналогії для Росії після розвалу Союзу, то найближче стоїть поствеймарська Німеччина. Принижена, знекровлена економічно, розтерзана політичним розбратом і корупцією. Усі країни й усі нації, що втрапляють у схожу ситуацію, поводяться однаково і вдаються до однакових засобів подолання кризи. Згадую про це, бо без розуміння ситуації в Росії, без розуміння методів подолання там кризових явищ, не втямити, що ліпить із України четвертий Президент, тримаючись російських стандартів.

Володимиру Путіну випало на президентську долю виконати після Єльцина пекельно важку роботу — відновити керованість держави, очистити владні механізми впливу на суспільно-політичні та економічні процеси від усього того, що зветься розбалансуванням управління. В одному із публічних виступів В. Путін обмовився, що тривалого часу і великих зусиль Росії (а насправді — йому, В. В. Путіну) коштувало привести у відповідність закони суб’єктів федерації із загальнодержавними. Скориставшись закликом «царя» Бориса «брати стільки свободи, скільки змога втримати», регіональні влади практично вийшли за межі впливу Кремля. Для Росії, яка і в кращі часи не мала ефективного управління і зв’язаности, це загрожувало катастрофою. Тож рішуче обмеження прав суб’єктів федерації, скасування виборности і повернення до номенклатурних призначень, обмеження громадянських свобод тощо було якщо не виправданим, то зрозумілим. Ці процеси, кваліфіковані потім кремлівськими мудрецями як «суверенна демократія», нічого спільного із демократією не мали. Російські лідери вдалися до найпростішої із технологій — жорсткого авторитаризму. Досить згадати причину звільнення із посади мера Москви — за втрату довіри. Така мотивація — звичний стиль російських самодержців, бо у демократичних країнах обов’язковою є процедура призначення і звільнення. Вірю — не вірю, любить — не любить, це дівоче ворожіння на ромашкових пелюстках. Але саме таке формулювання є сигналом для російського істеблішменту — довіру треба заслужити і щоденно підтверджувати, інакше підеш дорогою Лужкова. І росіянам, звичайним пересічним громадянам, цей стиль зрозумілий і до вподоби. Шалені рейтинги Путіна і Медведєва — доказ цього. Росіяни завжди хотіли мати і наразі мають над собою «тверду руку» з батогом і пряником. І хай би якими щирими були наші братські почуття, не наше право ганити їхній вибір. Це народ із особливою ментальністю, народженою між молотом і ковадлом. Уярмлений від колиски, він не знав і не знає спокою у прагненні приєднання нових теренів і народів, він ніколи не мав справжньої свободи, він нетерпимий до прагнення волі у інших, він живе у полоні вічних підозр, що його оточують вороги, а найкращі сусіди для нього — це сусіди під пильним наглядом і абсолютним контролем. Найкраще — на прив’язі. Навіть якби Україна була безлюдним півмільйоном квадратних кілометрів сухого піску, її намір рухатися в іншому, неросійському напрямі сприймався б так само — як зрада і помилка. І вона так само, як після Майдану, стала б для росіян ворогом № 3.