Леонід Капелюшний - У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету

Це, так би мовити, загальні риси, ескіз етнічного портрета. Хоч немає нічого більш динамічного, як суспільна думка і суспільна свідомість. Росіянам, так само, як і населенню національних околиць колишньої Імперї, рано чи пізно доведеться пройти свій шлях переродження з імперського конгломерата в націю. Поки що вони, як плавець на засніженому, із ламкою молодою кригою березі, пробують ногою зимну воду і вагаються — плисти чи дочекатися тепліших днів? І тільки відчайдухи кидаються у течію і показують дорогу до далекого берега. Ці перші досвіди націоналістичних рухів Росії суперечливі, стихійні і суворо засуджувані імперськими інтелектуалами та владою. Не маючи інших визначень для проявів радикального національного почуття, загал називає їх «русскими нацистами», жахаючись самого факту — як у країні, що своїм найвищим проявом духу і мужности вважає перемогу над нацизмом німецьким, з’явився нацизм російський, доморощений, навіть без путчу з брагою чи квасом? Російські націоналісти тільки стають на шлях, який давно пройдений націоналістами литовськими, грузинськими чи українськими, іхнє розуміння ситуації одновимірне, а гасла примітивні, штибу «Россия для русских!». Вони поки що не розуміють, що кавказці чи будь-які інші «инородцы» поводяться в Москві чи Кондопозі точно так, як росіяни у Грозному чи Нальчику. Якщо російським військовим можна проводити «зачистки» і вбивати цивільне населення чи піддавати його тортурам, то чому не можна кавказцям так само поводитися у Москві? Важка дорога до розуміння, що не може бути засудження Катині без засудження Чорнокозово, а кожен націоналізм є найвищим проявом патріотизму і служіння своєму народу. Усвідомлення цих істин є важким випробуванням для мислячої Росії, і важко прогнозувати, якими будуть наслідки та федеральна географія на тому, за холодною течією, березі.

Безумовно, відродження Великої Росії для росіян — мета благородна. Захоплююча. Патріотична. Як колись Веймарська Німеччина, Росія також оголосила, що встає із колін; що має амбіції стати першою у світі серед постачальників енергоресурсів; що претендує на «привілейоване право» зберегти за собою сфери впливу Союзу ССР — якщо не у всьому світі, то на постсовєтському просторі точно. Щоправда, про Lebensraum не йшлося, цього простору у Росії свого хоч греблю гати, але у зовнішньополітичних стратегіях, проголошених за Єльцина, а потім оновлених Путіним і Медведєвим, Україна позначена як першорядний інтерес.

Лінія Ющенка на встановлення із Росією рівноправних стосунків, як заведено у міжнародних практиках між суверенними державами, була затаврована націоналістичною. А поняття «націоналізм» для росіян і руськоязичних, де б вони не жили, лишається наповненим таким самим змістом, як і в «Кратком курсе». Не моя справа політпросвіта, тому лише зауважу: такого печерного, тупого тлумачення і розуміння поняття націоналізму, як у Росії та в усіх ешелонах українських політиків — від луганського хутора до головного офісу на Банковій, у світі немає. Цитую одного із сучасних західних філософів: «Нація є настільки центральною та багатогранною категорією сучасних політичних, теоретичних засад, культурних міркувань та практики, що насправді складно уявити собі світ без націоналізму». Лишається хіба додати, що будувати державу без усвідомлення ролі і призначення націоналізму — це все одно, що розраховувати маршрут міжзоряного польоту без знання таблички множення.

Було б неправдою стверджувати, що Президент Віктор Ющенко не хотів будувати добросусідські стосунки із Росією. Це офіційна Росія демонстративно не хотіла із ним знатися. Росію із чекістського вишколу верхівкою влаштовував тільки свій, «підвербований» керманич. Маючи високої кваліфікації диверсантів-пропагандистів, потужний комунікаційний ресурс, широку підтримку росіян із українським громадянством і манкуртизованих «інтернаціоналістів» українського походження, маючи в Україні розгалужену і добре підготовлену п’яту колону, Кремль провів блискучу операцію із дискредитації Помаранчевої революції і самого Ющенка, всіляко сприяв гризні між лідерами демократичного крила, які врешті-решт не тільки стали посміховиськом для всього світу, а й виставили на сміх нашу державу. П’ята колона в Україні виконала найважчу і найскладнішу роботу — дезорганізувала керованість державою і порушила суспільне порозуміння між українськими громадянами. Не між українцями — а поміж громадянами країни.