Леонід Капелюшний - У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету

Калка — невивчена і страшна сторінка минулого іще й тому, що українці не усвідомили страшної провини перед Европою за провокацію татаро-монгольської навали у ХІІІ столітті. Загін Субудая був водночас розвідницьким і каральним. Як і всі походи Чингісхана, цей також мав розширити знання монголів про своїх сусідів. Але головним було присмирити половців — данників Орди. І ординці, виконуючи цю місію, немало здивувалися, що проти них піднялася Русь. В Олешки, до ставки київських князів, приїхало посольство Субудая і, як свідчить літописець, шукало миру і порозуміння. Половці — наші піддані, казали посли, не втручайтеся у наші справи, а ми не будемо ані зазіхати на ваші землі, ані втручатися у ваші справи.

Послів убили. Навіть за середньовічними правилами вони були персонами недоторканнами, і монголи вразилися дикістю русичів. Але вже перед самою битвою на Калці Субудай знову прислав руським князям перемовників, шукаючи миру і порозуміння. Нове посольство не просто вбили. Його віддали половцям, хоч добре знали, які тортури і знущання чекають на нещасних. За «Ясою» таке віроломство і зневага мали бути відомщені, і сутичка на Калці стала прологом до великого походу на Київську Русь, у який, як човник у вир, була втягнута вся Европа.

Шкода, що разом із культурною спадщиною Трипілля наш третій Президент не засвоїв і уроки ближчої історії. А вона переповнена прикладами і застереженнями, як дрібні і мстиві амбіції, емоційні і поспішні рішення викликали катастрофи національного масштабу.

ІІ

Хай би що казали про четвертого Президента, але одним йому не дорікнеш — непослідовністю. Його бачення і його розуміння «російської України» були сто разів проголошені. І, на відміну від свого попередника, він усі гострі, суперечливі й болючі рішення прийняв одразу, навально. По-донецьки сміливо. Логіка у цьому є. До кінця каденції вони або ж забудуться, або ж за збіглі роки суспільна думка не буде варта шеляга. Чим довше править Янукович, тим більше я схиляюся до останнього варіанту.

Катастрофічна поразка національно-демократичних сил в Україні на виборчих перегонах 2010-го є лише почасти результатом внутрішньої ганебної гризні політичних лідерів. Нам бракувало не харизматичних вождів, а українців. Бо, зрештою, якщо є нація, яка різниця, хто сидить у владних кріслах? Як, наприклад, у Польщі. Ніхто не посипав голову попелом, що Качинський програв Коморовському, бо стратегічний напрям розбудови держави незмінний — подальша европейська інтеграція, національна безпека у всіх вимірах, економічне зростання, добросусідство. Безумовно, природа влади і владарювання включає в себе, на жаль, інтриги і підступи. Чим слабші демократичні традиції, тим сильніша візантійщина. Хіба не пішов у відставку президент Литви, звинувачений у співробітництві з російськими спецслужбами? Пішов. Потім ініціатори імпічменту визнали — звинувачення безпідставне. Вибачились. Але потяг історії почухкав далі, ніхто результатів спровокованих скандалом виборів не скасовував, і нація із цього приводу на барикади не гунула. Бо й колія Литви визначена литовцями, для литовців і заради Литви.

Перемога Віктора Ющенка на виборах 2005 року в останню чергу була поразкою Віктора Януковича. В першу і головно це була програна кампанія Кремля за впливи на Україну. І очільники Росії, навчені російськими полководцями, що програти битву — іще не програти війну, зробили правильні висновки. Не наша тема аналіз профуканих завоювань Помаранчевої революції. Так само політичні долі Ющенка і Тимошенко — не тема. Набагато важливіше зрозуміти, що зараз відбувається в країні, яка за територією, населенням, культурою і економічним потенціалом є претендентом на місце в Европейському домі. Є питання (поки що без відповіді), чому та з яких міркувань (чи причин) нам перед носом грюкнули европейськими дверима? Чи варто нації кривавитись у намаганні відчинити ці двері лобом? А головне: яка буде фінальна сцена у разі успішної постановки російського сценарію Януковичем та його командою?

Хочу одразу поставити крапку у демагогічних репетуваннях про дружбу, братерство, порідненість і т. д. із російським народом. Треба бути або ідіотом, або великою падлюкою, щоб закликати до розбрату чи ворожнечі із будь-яким народом. Наші історичні долі із росіянами справді переплелися, а місцями і зрослися, більше, як будь із яким слов’янським етносом. Ці долі обтяжені спадщиною Імперії, у якій ми перебували спільно — і росіяни, і поляки та білоруси, і народи Балтії по цей та по той бік моря. У народів не буває праведних причин і приводів для ворожнечі чи війни. Але народи і влада цих народів — навіть не «дві різниці», а цілих сто. Бо влада дбає не про мир-дружбу, а про національні інтереси, як вона їх розуміє. І якщо ці інтереси вимагають бойових дій, як це було у випадку Росії з Чечнею чи Грузією, — слово мають танки, якщо економічних зисків, як у газовій війні спочатку із Україною, а тепер й із Білоруссю — застосовуються невійськові засоби тиску. Якщо йдеться про геополітичні чи геоекономічні стратегії, як у ситуації з тою ж таки Грузією, Латвією та Естонією, Україною, Киргизією чи Білоруссю, то під будь-якими приводами розпочинаються війни інформаційні, економічні, торгові чи дипломатичні.