Марко Кропивницький: Де зерно, там і полова

Самрось Жлудь, міщанин.

Зінька, його жінка.

Роман Жлудь, парубок.

Настя Жлудиха, мати Самросева і Романова.

Степан Рева(по-вуличному Чабан), селянин.

Хотина, його жінка.

Хведоска, їх дочка.

Кирило, старий дід.

Харитон, середніх літ.

Юхим, його син, парубок.

Денис, Пилип, Свирид– селяни.

Онопрій Митрохванович Чикалка, крамар.

Старшина.

Писар.

Ганна, молодиця.

Любка, Мотря– дівчата.

Дівчата, парубки, народ, старці, діти і музики

Діється на селі.

На пригорі село. В глибині кону дзвіниця і бархан; ближче, поліворуч; Волостне правление», праворуч крамниця з табличкою: «Боколейна лавка». Біля дзвіниці, на східцях, старці; подекуди снують діти з крашанками.

З дзвіниці виходять дівчата, шепочучи і хихикаючи проміж себе, і проходять в садок, що за барканом; за дівчатами поодаль ідуть пишаючись парубки.

Мотря, Хведоска і Любка виходять з дзвіниці.

Хведоска. Яка тіснота в церкві: миру, миру, мов бджіл у вулику,– так і кишать, так і гудуть! Душно в церкві, аж млосно!

Мотря( хихикнула ). Чисто!.. Я вже дивувалася, дивувалася, як це ти не зомліла! Чуєш, Любко! Бачила ти, скільки Хведоска свічок приліпила, мало не до кожного образа?

Хведоска. Тобі заздрісне, чи як?

Мотря. Чисто! За кого ти їх так багато ставляла?

Хведоска. От тобі й знаєш, за кого,– за батька, матір, за рід і за мир хрещений.

Мотря. Чисто! А за того ж мирянина скільки?

Хведоска. За котрого? Ну й що ти раз по раз вигадуєш?

Любка. Ой, свята та божа! Ще й питає, за котрого.

Мотря. За того, що цілого семигривеного поклав титареві на тарілочку?

Хведоска. От так пак! На ж тобі!.. Пхі!

Любка. Дукар! Такому не диво й карбованця викинути.

Мотря. Тільки що з’явився він у церкві, так наша Хведоска зразу й нестямилася!..

Любка( хихика ). Та вже й не потрапе, куди їй очі звести.

Хведоска. Отже, я і в головах собі нічого того не покладаю… З якої б то хвороби?

Любка. Він її очима пече, а вона аж міниться в лиці, та все, сердешна, молиться, та навколішки припада!

Хведоска. Вже вхопили на кутні?

Мотря. Слухай-бо, Хведоню! Невже ж і справді він і досі і словом тебе не зачепив?

Хведоска. З якої немочі? Що я йому або він мені? Байдужісінько!..

Пішли в садок.

Самрось Жлудь і Роман зупиняються на бабинці.

Самрось. Ну, скажи, пожалуста, га? Прогавив кума Онопрія Митрохвановича в церкві та й не похристосувався з ними!.. Пока люде запричастяться – сьогодні спаселників сила! – збігаю та похристосуюся. ( Іде до крамниці ).

Роман. Коли б же ти там не бавився!

Самрось. Отак! Маненький я, чи що?

Роман. Батько скоро запричастяться…

Самрось. Та що?

Роман. Додому їхатимем.

Самрось. Думаєш, що нап’юся? Здається, я ще не дурень на світі? ( Пішов у крамницю ).

Роман( сам ). Бачив, що й Хведоска вкупі з дівчатами вийшла з церкви, – куди ж вона поділася? ( Огляда навкруги ). Невже пішла додому? Цебто й сьогодні не доведеться зустрітися? Мало не щонеділі бачу її в церкві, а ще ні разу не спобіг її так, щоб перестріти, та поздоровкатись, та хоч би словце промовити. І вона ніби нарочито обминає мене, все осторонь обходе… Незвичайно так ні з сього ні з того галопом піти назустріч, перепинити… Та вже ж або сьогодні, або завтра – приїду прямо до її батька, вигадаю яке-небудь діло… ( Іде до баркана ).

Харитон, Кирило, Пилип і Денис.

Денис( бухика ). Та й довго ж піп причаща!

Харитон. Спаселників багато: мало не на сотню!

Денис. Ніби не мали часу за піст відговітись? Коли б швидше розговлятися… їсти – аж душа болить!

Харитон( до Кирила ). Сиділи б, діду, у таке свято дома: людей у церкві, як комашні, мало вас не задавили!

Кирило. Га? Бог смерті не дасть, то й вовк не проковтне!