Хвильовий Микола - Повісті й оповідання (1923 - 1927)

Далеко вдарили в дзвін. Розірвані хмари низько стояли над заводським кварталом і, коли поволі брели повз димарі, майже зачеплювали гратики. Там, на сході, над заводом було брудно й сіро. Кметь дивився на хмари, і здавалось йому, що так і з життям: клубочиться, тягнеться, а куди — невідомо.

Згадував Кметь, як він жив до цього часу. Він же таки був робітничий ватажок. Всі його поважали, і кожний знав, хто такий Мусій Кметь. Навіть у партійній загальній газеті писав, і, безперечно, до його голосу прислухались. Але от прийшла буря й замела і дорогу, і газету, і рішуче все. Більше від того: сина збила з дороги.

Останній удар був несподіваний, раптовий, незрозумілий. Вертались колись у посьолок після мітингу. Митька йшов попереду. Кметь подивився на цибату синову постать і спитав:

— Ну, як подобається?

Кметь натякав на промовця. Він певний був, що Митька похитає головою і скаже:

— Я, тату, не знаю!

Але на цей раз син подивився на батька з-під лоба своїми гострими виразними очима й кинув образливо:

— Подобається!

Здається, саме тоді Кметь і рішив піти на це темне діло. Саме тоді, здається, така думка майнула в голові, прорізала мозок і сховалась. І зараз, сидячи на ґанку з газетою в руках, Кметь думав про те ж. Він усміхнувся, і обличчя йому нервово перекосилось. Потім подивився на Соньку. Жінка стояла біля повітки й лагодила курям сідало.

Раптом знову бевкнуло. Кметь здригнув.

Праворуч, на заході, як віск, танули червоні плями. Сонце зайшло. Темніло. У сусідськім дворі завив собака, і від того виття Кметеві заскеміло в грудях. Він підвівся, постояв ще декілька хвилин на ґанку й пішов у хату.

В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лампи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.

«Ну, й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому».

Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед великоднем.

Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і…

Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав ного впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті. Ще вдарили у дзвін.

«Роздзвонились!» І раптом подумав, що він десять-дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бо ж про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.

Він із злістю подумав про жінку: «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» — І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:

— Доки будеш там? Чуєш?

— Та йду вже!

За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:

— А світло чого не горить?

— А я почім знаю, де в тебе гас стоїть, — буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.

Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:

— Чого ж ти не лягаєш?

Кметь одвернувся до стіни й мовчав.

— Кажу, чого не лягаєш?

Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже — шиє.

І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.

Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.

…Отже, він обов’язково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за дев’ятнадцять років він навіть не замірявся на неї. Кметь подивився на жінку і глухо промовив:

— Що ти робиш?

— А твоє яке діло? — спокійно сказала Сонька.

— Таке діло, що люди до свят готовляться, а ти з єрундою розважаєшся.

— Що з тобою? — здивувалась та. — Чого тобі треба?

— А того треба, що в людей свято пройде святом, а в нас і на перший день черствим хлібом давитись прийдеться.

Жінка нічого не розуміє.

— Відкіля це ти взяв? Я ж одержала святкову пайку.

— Одержала! — кинув іронічно Кметь. — Цим нагодуєш!

Сонька рішуче не може зрозуміти, чого від неї хоче чоловік. Рухи їй нетерплячі, очі заблищали. Вона положила кофту, підійшла до столу і спокійно спитала:

— Ну а де ж більше узяти?

Кметь мовчав.

— Ну, кажи ж, де? Я піду дістану!

— Люди дістають, значить, можна! —кинув Кметь.

Сонька сплеснула руками:

— То ж люди, а то ми. Люди знаєш, як дістають? День робить, а десять спекулянчить. Може, і мене поженеш туди? Як по-твоєму: і я буду шльондати по вагонах?