Хвильовий Микола - Повісті й оповідання (1923 - 1927)

Поки Кажан не розказував про «їхні діла», дячок почував себе спокійно. Тепер була напруженість, і кожне маленьке шамотіння змушувало серце стискатись. Не думав уже із зловтіхою про Кажана, навіть радісно було, що одурив його: Кажан безумовно втік би куди-небудь далі, якби знав, що Нечипір тільки тому й залишається тут, що має на це наказ від Бурися. Удосвіта хтось тихесенько підійшов до вікна, біля якого сидів дячок, і постукав. Нечипір від несподіванки аж відкинувся. Підхопився і Кажан, одріз узяв. Але за вікном було тихо, а через хвилину увійшла сліпа Килина з проводарем Марькою. — Це ви стукали? Стукала, звісно, не вона, а Марька. Побачили, що в хаті майже всі сплять, діло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити. Дячок, як почув це, — до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився. Виявилося: сліпа хоче дізнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась: — Хай вас мати божа спасе й помилує! Кажан одразу зрозумів, у чому справа: — Не підходь, стара, — сказав він, — за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні? — Отож, отож, мої дітоньки, — закланялась у пояс сліпа. — Ну, то ще подивимось! — кинув Кажан. Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордійович і ледве промовив: — Тікайте, хлопці, їдуть! Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича — одразу зійшов і хміль, і сон. — Куди ж ховатись? — забігав він по кімнаті й раптом став як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся: — Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь. — Було б, — перекривив Нечипір і сплюнув.

…Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось. Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом: — Оце — атльоти, вже й полякались! — Тікайте в мій очерет, — сказав Микита Гордійович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою: — Та що там про одрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!

Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух. Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті. На селі гавкали собаки — завзято, погрозливо. Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.

Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив: — Ді-іла! Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль. На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків — теж не легка справа. А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там, — мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки — так тебе й підхоплять. — Люди ж які, — каже Кажан, — сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є… «Так!… Різні люди бувають, — продовжує далі думати Нечипір. — Інший так і розпиняється перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити». Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди. Дивиться на Кажана. Читає на обличчі: «…Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!…» Думає, мабуть, що то є він, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?» — і подивився у воду. Потім знову на Кажана. В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по срункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: — «Ч-і-іч!» — і зникло. Високо над головою пролетіли качки. — Мабуть, і Бурися піймали вже… звісно! Може, й розстріляли вже… Авжеж не помилують. Діла! Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.

— Хоч би табаку захватили… А тепер і живи, як хочеш. Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною. Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї. — Ну, чого ж ти нічого не кажеш? — кинув Кажан. Нечипір здригнув. Провів по голові долонею — боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові. — Чого я нічого не кажу? — сказав він. — Що ж я буду говорити? — От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати. «…Треба думати — це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув: — Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні. — А як не поїдуть? — Не поїдуть?… Ні, як же, поїдуть! — Тьху! наче пообіцяли йому… — сплюнув Кажан. — А я кажу — не поїдуть! Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною. Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо: — Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося? Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, — мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив. От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. «…Може, його вже забрали?» — стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська. Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж. З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки. Кажан знову підвівсь і злосливе сказав: — Сволоч! — Що ти кажеш? — спитав дячок. — То кажу, — зло усміхнувся той, — що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось — ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата. — А ти що — маленький? Не знаєш, куди тоді йти? — суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.