Хвильовий Микола - Повісті й оповідання (1923 - 1927)

Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п’яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом. — Неси ще! Кажу тобі? — куражився Кажан. — Та гляди — найкращого. Ми звикли гарний самогон пити. — З удовольствієм, — п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича: — Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати. Микита Гордійович ухилявся: — Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит! — За що ж така немилість приключилась? — За те, що і нашим, і вашим. О! — От тобі й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього? — Звісно, не вчорашнього! Підсів і Кажан. Хрипить: — А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго — під ніготь — і в дамках! Одно слово — жир козир, а по пиці — лясь! І вдарив кулаком об стіл. Задріб’яжчали пляшки. — Правильно, Нечипоре? Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно…» Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє. — Ну, годі, Кажане, годі!… Схаменіть його, Нечипоре!… Дячок значно промовив: — Картьожиться треба покинути! Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська: — Така проклята вдача — ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві. Потім підвівсь і підійшов до вікна: — Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп’я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твій Ванько? Але розбуркати Петренячого не можна було. Він схилився на стіл і, держачи в одній руці пляшку, хропів. Микита Гордійович махнув рукою й вийшов із хати. А Онисько говорив до дячка: — Це, так би сказати, ви попівську халамиду на вольноє життя змінили? Хороше діло! Як це в святім писанні сказано: і променях отця і матір свою і пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарізали? Нечипір здригнув, але промовив спокійно: — Всяко бувало. — Правильно! Це мені ндравиться. Одно слово — атльоти! — А як ці «атльоти» і з тобою те ж зроблять?

Дячок підняв брови й наставив гострі свої очі на Ониська. Той подивився на Нечипора й усміхнувся полохливо. — Воно, звичайно, ваша власть і сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав. Думав: «Дурить сволоч». Знає, що тепер нічого з ним не вдіємо. Хотілось підвестись і вдарити по пиці. А Кажанові похвалятись хотілось. Випив випалом із стакана й почав: — Воно, конешно, всяко. А як розказати як слід, то вийде так. Значить, візьмеш його, положиш горічерева — і нумо видовбувати очі. Звісно, не фунт ізюму. Та ще й нігті на пальцях обценьками пооддираєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипір молодець. Майстер первий сорт! Дячок хотів сказати, щоб Кажан помовчав, і не знав, як це зробити. А Кажан випив ще і ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидів біля дверей і миготів очима. Потім підійшов до Кажана і говорив йому пошепки: — Так що, сину мій дорогий, покинь, просю тебе, оції напасті. Незручно нам. Він же таки (і Панас кивав головою на дячка) вийшов із панів, мабуть. Бог із ним, а нашоє діло сторона. Кажан похилив голову на стіл і цідив крізь зуби: — Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені… Сів знову струнко: — Ну, як для приміра содержати картошку в нашім селі? Га? От бачите, і не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в піску… Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболі на піщаному грунті. А Потап утирав очі кулаками й хитав головою: — Вмерла матір, не зумів я тебе призвести до діла. Ох! бідна моя головонька! — Воно, звісно, так, — згодився Кажан. — Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловік плохенький, а з матір’ю треба було хатню революцію строїти. Конешно, мати з клевером пшениці не схоче сіяти. А це первоє діло! В хаті було душно й повно диму. Смерділо паленою ганчіркою і — від розлитого самогону. В розчинене вікно бігли струмки свіжого повітря і чути було крик перепела. Кажан і Онисько ще наливали в чарки, але Нечипір давно вже не пив і, схилившись на підвіконня, думав про щось. Раптом він підхопивсь і запитав: — Де Микита Гордійович? Заспокоїли: щойно був на дворі, Онисько бачив його за ворітьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утік, мабуть, додому.