Хвильовий Микола - Повісті й оповідання (1923 - 1927)

Коли Кметь ішов біля заводських воріт, — відтіля виходили робітники з кошиками: був шабаш. «Ну, це краще», — подумав він і звернув за ріг.

Від луків дмухало вогкістю, а в далечині на обрії простягались сизі димки. Сонце стояло ще височенько, але Кметь цього не боявся. Коли б хто й побачив його — кому яке діло. Він же робітник цього заводу і, коли перелазить через паркан, то, значить, має на це рацію.

Переліз він невдало. Перш за все важко було дістати верху, а коли скочив на паркан, почув, що болить рука: він розідрав її, і кров залляла всі пальці. Сплигнувши на той бік паркану, він почув ломоту і в нозі.

Кметь попрямував до порожнього цеху (після війни там ще не було праці). В порожньому цеху він бачив резервуар із нафтою.

Дивно, скільки разів проходив біля цього місця й ніколи не відчував того, що зараз. Він завше пізнавав себе тут своєю людиною. А тепер…

Кметь ішов повз велетенські димарі. Збоку стояли гігантські іржаві домни й вигинали свої величезні постаті в небо. З поверху по драбинці, що вела нібито в льох, спустився вниз.

Навкруги було мовчазно. І в цій мовчазності він відчував невимовну тоску.

«Що за причина? — подумав Кметь і рішив: це того, що він переліз через паркан.

Кметь увійшов у пустельний цех. Бантини полосували весь дах, і крізь незалатані порожнечі витикались шмаття голубих просторів. Стояла залізна тиша. Опецьки сиротливо тулились до мертвих вальців. Печі порозкривали свої пожадливі роти й похмуро дивились у тьму.

Але всюди відчувалась велика сила пориву, що причаївся в цій залізній мовчанці. Здавалось, що не встигне засвистіти ремінь, як тут знову забушує вогняне море й вийдуть із берегів залізні океани, як побідний потоп.

Як тать, скрадався Кметь до резервуара. Раптом десь близько почувся кашель. Кметь здригнув і притьма кинувся за піч… Але вже було пізно — перед ним стояв Кирпань.

— Це ж ти чого тут, куме, шаландаєшся? — спитав той.

— Як чого? Додому йду! — удаючи з себе спокійного, відповів Кметь.

— Хіба ж сюди додому? — сказав Кирпань. — Та ти ж нібито й говієш сьогодні?

Кметь розгубивсь. Він подивився на Кирпаня й ясно побачив на нім хитреньку усмішку.

— Знаю, як це «додому», — казав далі той. — Хіба ж таки я не кум тобі? Га? Чого ти ховаєшся?

— Як ховаюся? — спитав Кметь і зблід.

— Слухай, куме! Невже ти думаєш, що я промовлюсь де? Своя ж людина, не чужа.

Далі терпіти не можна було. Кметь інстинктивно схопився рукою за пазуху, де лежав порох, і гарячили очима дивився на Кирпаня. Ще один-два моменти, і він кинувся б на нього.

Але Кирпань його попередив.

— Я ж знаю, за чим ти прийшов, братіку, — сказав він. — Я й сам шукаю чогось підходящого. Що ж зробиш: не вкрадеш — не проживеш.

У Кметя зразу відлягло від серця: он про що він каже!

— Не можна, братіку, ніяк не можна прожити, — казав далі Кирпань. — Те, друге продаси — от і жив чоловік. Без свободної торговлі ніяк не можна.

Кметь добре знав, що Кирпань на самогон переводить державне залізо, і в іншій обстановці, напевне, полаявся б із ним, але зараз було не до цього, і більше того: він навіть зрадів, що Кирпань має таку вдачу.

— Да, — сказав він із полегкістю. — Я теж хочу дещо підхопити, може, на базарі продам.

— Що ж робити, — виправдувався Кирпань, — все одно наше, народне.

Кметь мовчав. Він уже думав, як би скоріш розійтись із «кумом», інакше йому сьогодні нічого не пощастить зробити.

Знаючи Кирпаневу звичку — не відходити від людини, не попрохавши в неї на цигарку, — Кметь вийняв зараня кисет і подав його.

— Кури!

— За це спасибі. Оченно благодарствую. Люблю покурити, — і весь Кирпань лакейськи зігнувсь. Тоді в цех залетіла птиця, покружляла з півхвилини і зникла. Десь цокотіли молотки: почала роботу нічна зміна.

— Оченно благодарствую, — знову сказав Кирпань, подаючи кисет.

— Кури на здоров’я!

— Ну, а тепер, мабуть, розійдемось: так краще буде.

— Добре, іди, — сказав Кметь, що давно вже чекав цього. — Я ще тут подивлюсь.

Кирпань ступив два кроки вперед і раптом повернувся:

— Да, я забув спитати тебе, братіку: ти, бува, не посварився із жінкою?

Кметь здивовано подивився на Кирпаня:

— Відкіля це ти взяв?

— Ха, ха, — солоденько всміхнувся той. — Це мені вже звісно. Бачив, як учора в ячейку йшла. Думаю, що це з нею — чи не сказилася? А потім догадався: напевне, з чоловіком посварилась.

І ця новина за інших обставин вразила б Кметя, але зараз він тільки сказав:

— Юринда!