Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том I

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я радію твоїй впертості в заняттях і завзяттю, яке спонукає тебе, відкинувши все, тільки про те й старатися, щоб з кожним днем ставати кращим, і хвалю тебе за них. Будь і далі таким же впертим, тут я не тільки заохочую тебе, але й прошу. Про одне лиш хочу попередити тебе: не чини як ті, хто хоче не удосконалюватися, а тільки бути на видноті, і не чини так, щоб в одязі твоєму чи в способі життя що-небудь кидалося в очі. (2) Не з’являйся неприбраним, з нестриженою головою і запущеною бородою, не виставляй напоказ ненависть до срібла, не стели постіль на голій землі, – не роби всього того, що робиться заради збоченого задоволення власного марнославства. Бо саме ім’я філософії викликає ненависть, навіть якщо прибічники її поводяться скромно; що ж буде, якщо ми почнемо жити наперекір людським звичаям? Нехай зсередини ми будемо інакшими у всьому – зовні ми не повинні відрізнятися від людей. (3) Нехай не буде надто пишною тога – але і брудною теж; нехай не для нас срібне начиння прикрашене литим золотом – та не треба вважати лише відсутність золота і срібла свідченням помірності. Будемо робити все, щоб жити краще, ніж натовп, а не наперекір натовпу, інакше ми відлякуємо від себе і втікатимуть від нас ті, кого хочемо виправити. Зі страху, що доведеться наслідувати нас у всьому, вони не захочуть наслідувати нас ні в чому – тільки цього ми і доб’ємося. (4) Перше, що обіцяє дати філософія, – це уміння жити серед людей, доброзичливість і товариськість; та несхожість з людьми не дозволить нам дотриматись цієї обіцянки. Потурбуємося ж, щоб те, чим ми хочемо викликати захоплення, не викликало сміх і неприязнь. Бо у нас немає іншої мети, як тільки жити у згоді з природою. Але протиприродно виснажувати своє тіло, ненавидіти легко досяжну охайність, надаючи перевагу неохайності, обирати їжу не тільки дешеву, а й грубу та огидну. (5) Тільки потяг до розкоші бажає одного лиш вишуканого, – та тільки безумство уникає недорогого і загально прийнятного. Філософія вимагає помірності – не тортур; а помірність не повинна бути неодмінно неохайною. Ось міра, яка мені до душі: нехай в нашому житті поєднуються добрі звички із звичками більшості, нехай люди дивуються йому, але визнають. – (6) «Як же так? Невже і ми будемо робити, як всі інші, і між ними і нами не буде ніякої різниці?» – Буде, і дуже велика. Нехай той, хто придивиться до нас ближче, знає, наскільки відрізняємось ми від натовпу. Нехай той, хто увійде в наш дім, дивується з нас, а не з нашого посуду. Великий той, хто глиняним начинням користується як срібним, та не менш великий і той, хто срібним користується як глиняним. Слабкий духом той, кому багатство не під силу.

(7) Та хочу і сьогодні поділитися с тобою моїм невеликим прибутком: я знайшов у нашого Гекатона, що покінчити з усіма бажаннями корисно нам для зцілення від страху. «Ти перестанеш боятися, – говорить він, – якщо і надіятися перестанеш». Ти запитаєш, як можна зрівнювати такі різні речі. Але так воно і є, мій Луцилію: хоч здається, що між ними немає нічого спільного, насправді вони пов’язані. Як один ланцюг з’єднує сторожа і бранця, так страх і надія, такі не схожі між собою, приходять разом: слідом за надією з’являється страх. (8) Я і не здивуюсь цьому: вони обоє властиві душі невпевненій, яка тривожиться очікуванням майбутнього. А головна причина надії і страху – наше невміння пристосовуватися до дійсності і звичка посилати наші помисли далеко вперед. Так передбачення, найвеличніше з наданих людині благ, обертається злом. (9) Звірі втікають тільки при небезпеці, а після втечі більше не відчувають страх. Нас же мучить і майбутнє і минуле. З наших благ багато які нам шкодять: так пам’ять повертає нас до пережитих мук страху, а передбачення попереджає про муки майбутні. І ніхто не буває нещасним тільки від нинішніх причин.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я розумію, Луцилію, що не тільки змінююсь на краще, але й стаю іншою людиною. Я не хочу сказати, ніби в мені вже нічого змінювати, та й не надіюсь на це. Як може більше не бути такого, що треба було б виправити, зменшити чи збільшити? Бо якщо душа бачить свої недоліки, про які раніше не знала, це свідчить, що вона звернулась до кращого. Деяких хворих треба вітати і з тим, що вони відчули себе хворими.

(2) Я хочу, щоб ці переміни, які так швидко відбуваються зі мною, передались і тобі: тоді я б ще міцніше повірив у нашу дружбу – справжню дружбу, яку не розколють ні надія, ні страх, ні користь, таку, яку бережуть до смерті, заради якої йдуть на смерть. (3) Я назву тобі багатьох, хто позбавлений не друзів, а самої дружби. Такого не може бути з тими, чиї душі об’єднує спільна воля і жадання чесного. Як же інакше? Вони ж бо знають, що тоді у них все спільне, особливо незгоди. Ти і уявити собі не можеш, наскільки кожен день, як я помічаю, рухає мене вперед. – (4) «Та якщо ти щось знайшов і пізнав його користь з досвіду, поділись зі мною!» – скажеш ти. – Та я й сам хочу все перелити в тебе і, чомусь навчившись, радію лиш тому, що зможу навчити. І ніякі знання, нехай найвеличніші і найблагодійніші, та лише для мене одного, не задовольнять мене. Якби мені подарували мудрість, але з однією умовою: щоб я тримав її при собі і не ділився нею, – я б від неї відмовився. Будь-яке благо нам не в радість, якщо ми володіємо ним лише для себе одного.