Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том I

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти пишеш, що листи для передачі мені віддав другові, а потім попереджуєш, щоб не всім, відносно тебе, я з ним ділився, тому що і сам ти цього не робиш. Виходить, в одному листі ти і визнаєш, і не визнаєш його своїм другом. Добре ще, якщо ти вживаєш це слово як розхоже і назвав його «другом» так же, як усіх пошукачів на виборах ми називаємо «доблесними мужами», чи як зустрічного, якщо не можемо згадати його ім’я, вітаємо зверненням «пан». (2) Та якщо ти когось вважаєш другом і при цьому не віриш йому, як самому собі, значить, ти помиляєшся і не відаєш, що є справжня дружба. У всьому намагайся розібратися разом з другом, та перш за все розберися в ньому самому. Якщо подружився, довіряй, суди ж до того, як подружився. Хто, не довіряючи настановам Феофраста, судить після того, як полюбив, замість того, щоб любити, склавши судження, ті плутають, що треба робити раніше, що пізніше. Довго думай, чи варто бути другом тому чи іншому, але коли приймеш рішення, приймай друга всією душею і говори з ним так же сміло, як із собою самим. (3) Живи так, щоб і собі самому не доводилось признаватися в чомусь, чого не можна довірити навіть ворогу, але якщо є речі, які треба тримати в таємниці, ділись лише з другом усіма турботами, усіма думками. Будеш вважати його вірним – вірним і зробиш. Часто навчають обману тим, що обману бояться, і підозрами дають право бути віроломним. Чому не можу я вимовити ті чи інші слова в присутності друга? Чому мені не думати, що в його присутності я все одно що наодинці з собою? (4) Одні першому зустрічному розповідають про те, що можна повідати тільки другові, і усілякому, лиш би він слухав, викладають все, що у них накипіло. Інші бояться, щоб і найближчі щось про них знали; ці, якби могли, самі собі не довіряли б, тому вони і тримають усе в собі. Чинити не варто не так, не по-іншому: бо вада – і вірити всім, і нікому не вірити, тільки, я сказав би, перша вада благородніша, друга – безпечніша. (5) Таким же чином на осуд заслуговують і ті, що завжди занепокоєні, і ті, що завжди спокійні. Бо і пристрасть до суєти ознака не діяльного, але неспокійного в постійному збудженні духу, і звичка вважати кожен порух обтяжливим – ознака не безтурботності, а зніженості і розпусти. (6) Тому притримай в душі слова, які вичитав я у Помпонія: «Деякі до того забились у пітьму, що неясно бачать все освітлене». Все повинно співвідноситись: і любителю спокою треба діяти, і діяльному – побути в спокої. Запитай поради у природи: вона скаже тобі, що створила і день і ніч.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Уперто продовжуй те, що почав, і поспіши скільки можеш, щоб як можна довше насолоджуватись вдосконаленням і спокоєм своєї душі. Є насолода і в тому, щоб вдосконалювати її, щоб прагнути спокою; та зовсім іншу насолоду ти відчуєш, спозираючи дух, незіпсований і бездоганний. (2) Ти, певно, пам’ятаєш, яку радість відчув ти, коли зняв претексту, надів на себе чоловічу тогу і тебе було виведено на форум? Ще більша радість чекає на тебе, коли ти позбудешся хлоп’ячого норову і філософія запише тебе в число мужів. Бо ж і до цієї пори лишається при нас вже не хлоп’ячий вік, але, що набагато небезпечніше, дитячість. І це – тим гірше, що нас вважають старими, хоч в нас живуть вади хлопчаків, і не тільки хлопчаків, але й немовлят; бо немовлята бояться речей нікудишніх, хлопчаки – уявних, а ми – і того й іншого. (3) Зроби крок вперед – і ти зрозумієш, що багато що не таке страшне якраз тому, що понад усе лякає. Ніяке зло не є великим, якщо воно останнє. Прийшла до тебе смерть? Вона була б страшна, якби могла залишатися з тобою, вона ж чи не з’явиться, чи скоро буде позаду, ніяк не інакше. – (4) «Нелегко, – скажеш ти, – добитися, щоб дух знехтував життям». – Та хіба ти не бачиш, з яких нікчемних причин від нього з презирством відмовляються? Один повісився перед дверима коханки, інший кинувся з даху, щоб не чути більше, як бушує господар, третій, утікаючи, увіткнув собі клинок в живіт, тільки щоб його не повернули. Так невже, по-твоєму, доброчинність не має сили над тим, що робить надмірний страх? Спокійне життя – не для тих, хто занадто багато думає про його продовження, хто великим благом вважає пережити чисельні консульства. (5) Кожного дня думай про те, щоб ти міг з байдужістю розлучитися з життям, за яке багато хто чіпляється і тримається, наче ті, яких несе потік – за колючі кущі і гострі камені. Більшість так і метається між страхом смерті і муками життя; жалюгідні, вони і жити не хочуть, і померти не уміють. (6) Зроби ж своє життя приємним, облишивши усіляку тривогу про нього. Ніяке благо не принесе радощів тому, хто володіє, якщо він в душі не готовий його втратити, і над усе безболісно втратити те, про що неможливо жаліти, втративши. Тому зміцнюй мужністю і загартовуй свій дух проти того, що може статися навіть з наймогутнішими. (7) Смертний вирок Помпею винесли хлопчак і скопець, Крассу – жорстокий і нахабний парфянин. Гай Цезар наказав Лепіду підставити шию під меч трибуна Декстра – і сам підставив її під удар Хереї. Ніхто не був так високо піднесений фортуною, щоб загрози її були меншими від її потурання. Не вір затишшю: в одну мить море захвилюється і проковтне кораблі, які щойно грайливо колихалися на хвилях. (8) Подумай про те, що і розбійник і ворог можуть приставити тобі меч до горлянки. Але нехай не загрожує тобі висока влада – будь-який раб може розпоряджатися твоїм життям і смертю. Я скажу так: хто з презирством ставиться до власного життя, той став господарем твого. Згадай приклад тих, хто загинув від домашніх підступів, зведений чи силою, чи хитрістю, – і ти зрозумієш, що гнів рабів погубив не менше людей, ніж царський гнів. Так яке тобі діло до могутності того, кого ти боїшся, якщо те, чого ти боїшся, може утнути кожен? (9) Ось ти потрапив до рук ворога, і він наказав вести тебе на смерть. Але ж і так ідеш ти до тієї ж мети! Навіщо ж ти обманюєш себе самого, неначе лише зараз зрозумів те, що завжди з тобою відбувалося? Кажу тобі: від миті твого народження ідеш ти до смерті. Про це маємо ми думати і пам’ятати постійно, якщо хочемо безтурботно чекати на останню годину, страх перед якою позбавляє нас спокою у решту годин. (10) А щоб міг я закінчити листа, – дізнайся, що сподобалось мені сьогодні (і це зірване в чужих садах): «Бідність, згідно закону природи, – велике багатство». Чи знаєш ти, які межі встановлює нам цей закон природи? Не терпіти ні спраги, ні голоду, ні холоду. А щоб прогнати голод і спрагу, тобі немає потреби оббивати гордовиті пороги, терпіти похмуру пиху чи образливу привітність, немає потреби випробовувати щастя в морі чи йти слідом за військом. Те, чого вимагає природа, доступне і досяжне, пітніємо ми лише заради надлишку. (11) Заради нього зношуємо ми тогу, заради нього старіємо в наметах табору, заради нього заносить нас на чужі береги. А те, чого з нас досить, у нас під рукою. Кому і в бідності добре, той багатий.