Луцій Сенека: Моральні листи до Луцилія. Том I

(10) Для чого мені друг? Щоб було за кого померти, за ким піти у вигнання, за чиє життя боротися і віддати життя. А дружба, про яку ти пишеш, та, яка будується з корисливою метою і видивляється, що можна вигадати, – це не дружба, а угода.

(11) Немає сумніву, у пристрасних стосунках закоханих є щось спільне з дружбою, це можна б навіть назвати безрозсудною дружбою. Бо хіба любить хто-небудь заради прибутку? Заради честолюбства і слави? Кохання саме по собі, нехтуючи усім іншим, запалює душі жаданням краси, з надією на взаємну ніжність. Як же так? Невже причина більш чесна народжує сороміцьку пристрасть?

(12) Ти заперечиш мені: «Не про те зараз мова, чи треба шукати дружбу заради неї самої чи заради іншої мети». Навпаки, якраз це і треба довести. Бо якщо треба шукати її заради неї самої, значить і той, хто нікого, окрім себе, не потребує, може шукати її. – «Як же він буде її шукати?» – Як шукають найпрекрасніше, не спокушаючись на прибуток, не боячись мінливості фортуни. Хто заводить друзів про всяк випадок, той позбавляє дружбу її величі.

(13) Мудрому ніхто, окрім нього самого, не потрібен. Багато хто, Луцилію, тлумачить цю думку перекручено: проганяють мудреця звідусіль і примушують його усамітнитися в своїй мушлі. Між тим слід розібратися, чи багато обіцяє цей вислів і що обіцяє. Мудрому достатньо самого себе для того, щоб жити блаженно, а не для того, щоб жити. Для життя йому потрібно багато, а для блаженства тільки високий і здоровий дух, що зневажає фортуну.

(14) Я хочу послатися на Хрісіппа, який він приймає розподіл. Він говорить, що мудрець ні в чому не потерпає, хоч потрібно йому багато що, нерозумному ж нічого не треба, тому що він нічим не вміє користуватися, зате потребу він має у всьому. Мудрецеві потрібні і руки, і очі, і ще багато що, без чого не обійтись у повсякденному житті, а потреби він не має ні в чому. Бо потреба – це необхідність, а для мудрого необхідності немає.

(15) Значить, хоч мудрець і задовольняється самим собою, в друзях він все ж має потребу і хоче мати їх як можна більше, але не для блаженного життя, – бо жити блаженно може він і без друзів. Найвище благо не шукає знарядь зовні: воно твориться вдома і виникає тільки саме з себе. Якщо ж хоч якась частина його береться зовні, воно вже залежить від фортуни.

(16) «А як буде жити мудрець, якщо його взяли під варту, переселили на чужину, якщо він загубився у довгому плаванні і, викинутий на пустельний берег, залишився без друзів?» Як Юпітер в ту пору, коли світ розточиться, боги зіллються воєдино, природа замре в непорушності, а сам він заспокоїться, віддавшись думкам. Щось подібне чинить і мудрий: він замикається в собі, залишається з самим собою.

(17) Доки, проте, він може вершити справи на свій розгляд, він, хоч нікого не потребує, окрім себе, бере дружину, хоч ні в кому не має потреби, народжує дітей, хоч ні кого не потребує, не буде жити, якщо доведеться жити і не бачити жодної людини. До дружби притягує його не власна користь, а природній потяг. Бо від народження закладений в нас потяг до багатьох речей, в їхньому числі і до дружби. Подібно до того як усім ненависна самотність, подібно до того як устремління жити спільно природно об’єднує людину з людиною, так є і тут якесь спонукання, що примушує нас прагнути дружби.

(18) Та, хоч мудрець і любить як ніхто друзів, хоч він ставить їх нарівні з собою, а часто і вище за себе, – все ж він буде вірити, що все його благо в ньому самому, і повторить слова Стільпона, того самого, на якого нападає в листі Епікур. Коли рідне місто Стільпона було захоплене, коли він втратив дружину, втратив дітей, а сам вийшов із всеохоплюючої пожежі один, але все такий же блаженний, Деметрій, якого назвали через чисельні знищені ним міста Поліоркетом, запитав у нього, чи втратив Стільпон що-небудь, і той відповів: «Все моє благо зі мною!»

(19) Ось людина смілива і рішуча! Він переміг навіть ворога-переможця. Він сказав: «Я нічого не втратив», – і примусив того сумніватися у власній перемозі. «Все моє зі мною» – зі мною справедливість, чесноти, розумність, сама здатність не вважати благом те, що можна відібрати. Ми дивуємося тваринам, які можуть пройти крізь вогонь без шкоди для тіла; та наскільки дивовижний цей чоловік, який пройшов крізь озброєний стрій, вогонь і руїни без збитків і шкоди для себе! Бачиш, наскільки легше перемогти цілий народ, ніж одну людину? Його слово – це слово стоїка, який теж проносить своє благо недоторканим через спалені міста. Бо ніхто, окрім нього самого, йому не потрібен, – такими є для нього межі щастя.