Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том I

(20) А щоб ти не думав, ніби ми одні розкидаємося високими словами, – знай, що і сам Епікур, який дорікав Стільпону, написав схожий вислів, який ти і зволь прийняти, хоч сьогоднішній мій борг я вже віддав. «Кому не здається вершиною достатку те, що є, той залишиться бідняком, навіть, коли стане господарем всього світу». Або ж так, якщо, по-твоєму, це звучить краще (бо зберігати вірність треба не словам, а думкам): «Хто не вважає себе більш блаженним ніж усі, той нещасний, навіть якщо є повелителем світу».

(21) Знай, що думки ці належать всім і, значить, підказані природою, так що їх же ти знайдеш і в комічного поета:

Чи має значення, як тобі живеться, якщо ти вважаєш, що погано?

(22) «Так що ж, – запитаєш ти, – якщо оголосить себе блаженним і той, хто безчесно розбагатів, і господар сотень рабів, який є рабом у тисячі господарів, значить, він і стане блаженним за власним вироком?» – Ні, важливо не те, що він говорить, а що відчуває, і не те, що відчуває сьогодні, а те, що завжди. Тому у тебе немає причини боятися, що таке велике благо дістанеться і на долю недостойних. Тільки мудрому до душі те, що є, глупство ж постійно страждає, гребуючи тим, що має.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Так воно і є, я не міняю своєї думки: уникай натовпу, уникай небагатьох, уникай навіть одного. Немає нікого, з ким я хотів би бачити тебе разом. Переконайся ж наочно, як високо я суджу про тебе, якщо насмілююсь довірити тебе тобі самому. Кажуть, Кратет, слухач того самого Стільпона, якого я згадав у попередньому листі, побачив якось юнака, що гуляв на самоті, і запитав у нього, що він тут робить один. – «Розмовляю с самим собою», – була відповідь. На це Кратет сказав: «Будь обережним, прошу тебе, і добре слідкуй: бо твій співрозмовник – погана людина!»

(2) Зазвичай ми застерігаємо тих, хто в горі чи під страхом, щоб не дати їм використати на зло свою самотність. Та й нікого з людей нерозумних не слід залишати наодинці з самим собою: тут-то і охоплюють їх дурні помисли, тут і готують вони небезпеки собі та й іншим, тут до них і приходять чередою сороміцькі жадання. Тут-то все, що сором і страх змушували приховувати, виноситься на поверхню душі, тут-то вона і відточує зухвалість, підстьобує похіть, гарячить гнівливість. Є у самотності одна перевага: можливість нікому нічого не відкривати і не боятися викривача; та це й губить нерозумного, бо він видає сам себе.

От бачиш, як я надіюсь на тебе, вірніше, як я за тебе ручаюся (тому що «надією» зветься благо, яке або буде, або ні): кращого товариша, ніж ти сам, я для тебе не знаходжу.

(3) Я повертаюсь пам’яттю до тих повних сили слів, які ти вимовляв з таким благородством. Тоді я привітав себе і сказав: «Ці слова не просто злетіли з язика, у них є міцна основа. Цей чоловік – не один з багатьох, він прагне спасіння».

(4) Так і говори, так і живи. Дивись тільки, щоб ніщо тебе не зробило рабом. Колишні твої моління віддай на волю богів, а сам моли їх заново і про інше: про ясність розуму і здоров’я душевне, а потім тільки – тілесне. Чому б тобі не молитися про це частіше? Сміло проси бога: нічого чужого ти у нього не просиш.

(5) Та хочу, як у нас заведено, послати тобі з цим листом невеликий подарунок. Правдиві слова знайшов я у Афінодора: «Знай, що тоді ти будеш вільним від усіх жадань, коли тобі доведеться звертатися з молитвою до богів лиш про те, про що можна просити привселюдно». А до чого ж люди безумні! Пошепки возносять вони богам безсоромне прохання, ледь хто наблизить вухо – замовкають, а богові розповідають те, що приховують від людей. Так дивись, щоб цю настанову не можна було з користю прочитати і тобі: живи з людьми так, наче на тебе дивиться бог, говори з богом так, наче тебе слухають люди.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Зі мною мав бесіду твій друг, юнак з гарними завдатками; яка у нього душа, який розум, які успіхи – все я зрозумів, ледь він заговорив. Яким він показав себе з першої проби, таким і залишиться: бо ж він говорив без підготовки, захоплений зненацька. І навіть, коли зібрався з думками, він ледве міг подолати сором’язливість (а це добра ознака молодої людини), – до того ж він почервонів. Я підозрюю, що це залишиться при ньому і тоді, коли він зміцніє і позбавиться вад, коли досягне мудрості. Ніяка мудрість не прибере природних вад тіла чи душі: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.