Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

А в г у с т и н

Я не маю сили далі слухати твої нісенітниці! Якщо ти передбачаєш її можливо передчасну смерть, що ти скажеш, коли вона помре?

Ф р а н ч е с к о

Що зможу я сказати, крім того, що лихом цим я розчавлений? Розрадою мені стане спогад про часи, що сплинули. І нехай вітри віднесуть геть наші слова, а бурі розвіють провіщення!

А в г у с т и н

Ох, сліпець, ти ще не розумієш, яке безумство підкоряти душу земним спокусам, що запалюють її вогнем бажань, але нездатні її вгамувати не бувають вірними їй до кінця і, обіцяючи приголубити, замість того терзають її безперервно.

Ф р а н ч е с к о

Якщо маєш дієвіший засіб, вдайся до нього; а такими намовляннями ти ніколи не залякаєш мене, оскільки я не приліпив свою душу до смертної принади, як ти вважаєш. Зрештою, тобі відомо, я покохав не так її тіло, як душу, зачарований її чистотою, що перевершує людські уявлення, а натомість дає уявлення про небесне життя. Тому, якщо вона помре раніше за мене (навіть припущення таке мені крає серце), що я робитиму? Ось що: я втішатимуся у своїх нещастях за прикладом Лелія, наймудрішого з римлян; я твердитиму собі: «Я кохав її чесноти, які не вмерли» [94] Петрарка посилається тут на діалог Цицерона «Лелій, або Про дружбу» (Laelius sive de Amicitiâ). Лелій — друг Сципіона Молодшого і його легат в Африці та Іспанії, названий Мудрим (Sapiens). . І повторюватиму собі також решту — все, що він сказав по смерті тієї, яку кохав так віддано.

А в г у с т и н

Ти замкнувся у замку облуди, з якого тебе не так просто вибити. І оскільки, як бачу з твого стану, ти ладний вислухати різке слово радше про себе самого, ніж про неї, то вихваляй свою голубоньку, як тобі заманеться — я ні слова не скажу на заперечення: нехай вона буде цариця, свята чи хоча б навіть

Проте жодні її чесноти не виправдовують твоїх помилок.

Ф р а н ч е с к о

Цікаво, яку ще нову спірку ти надумав почати?

А в г у с т и н

Поза сумнівом, найшляхетніший предмет можна низько любити.

Ф р а н ч е с к о

Щодо цього, я вже відповідав. Той, хто зміг уздріти лице кохання, що мною володіє, був би вражений подібністю його рис з рисами тієї, яка завжди буде гідна більшого, ніж найвищі мої хвали. Я закликаю в свідки ту, в чиїй присутності ми говоримо, що ніколи в моєму коханні не було нічого ганебного, нічого непристойного, взагалі нічого вартого осуду, крім хіба що надмірності. Якби йому ще міру — це було б ідеальне кохання.

А в г у с т и н

Можу відповісти тобі словами Туллія: «Ти хочеш міри для вадливості» [96] З Цицеронових «Тускуланських бесід». .

Ф р а н ч е с к о

Не вадливості, а кохання.

А в г у с т и н

Але він, кажучи це, він мав на думці кохання. Пам’ятаєш, де?

Ф р а н ч е с к о

Де? Я читав це у «Тускуланських бесідах». Але він говорив про звичайне людське кохання, а у мене інше, особливе.

А в г у с т и н

Насправді, інші, либонь, теж судять про свої пристрасті, з яких, як відомо, саме кохання схильні вважати кожне своїм особливим. Тож недарма полюбляють вірші простонародного поета:

Ф р а н ч е с к о

Якщо хочеш і якщо дозволяє час, я навів тобі з великого числа малу частку лишень, яка, однак, ошелешить тебе.

А в г у с т и н

Гадаєш, я не знаю, що «закохані самі вигадують свої сни»? [98] Вергілій. Буколіки. VIII, 108.

Усім школярам відомі ці вірші. Але прикро чути такі нісенітниці з вуст чоловіка, якому належало б розмірковувати вищими категоріями.

Ф р а н ч е с к о

Пояснюй це почуттям вдячності чи тільки недолугістю, але про одну річ я не можу промовчати: чим я нині є — хоч би як ти мене оцінював, — я став завдяки їй; і що досяг я бодай якого визнання і слави, то не мав би їх сьогодні, коли б шляхетні почуття до неї не виплекали паростки чеснот з тих зернин, що заклала в моє серце природа. Вона, як то кажуть, гаком відтягла мій юнацький дух від усякого паскудства і спрямувала мої прагнення до високого. Чи ж любов не перетворює вдачу за коханим взірцем? І скажу тобі, не знайшлось такого наклепника, що наважився б зачепити її славне ім’я своїм чорним язиком чи помітив що-небудь гідне осуду — не те що в її вчинках, але хоча б у її рухах чи словах; тож навіть ті, хто гудить усе і вся, відступали від неї, сповнені подиву і поваги. Тому й не дивно, що ця добра слава її розбудила в мені бажання домогтись більшого і надихнула на тяжку працю задля досягнення мети. Чого іще прагнув я змолоду, крім того, щоб вона одна милувала мене, як я милував її? Тільки заради цього я, зневаживши всіма принадами юного життя, як тобі відомо, рано впрігся у роботу. А нині ти переконуєш мене забути або розлюбити ту, завдяки якій я виділився із загалу, мою провідницю на розпуттях, яка розбудила від сну мій геній і розворушила млявий дух.