Українські билини (збірка)

У репертуар скоморохів могло певною мірою входити й виконання билин, однак робити скоморохів авторами чи носіями билинного епосу не можна: епос — жанр надто поважний, надто спокійний і схиляє слухача до задуми, а не до ігрищ. Для нас цікаві факти про найновіших носіїв билин. Річ у тім, що билинна традиція дожила до XIX століття в устах заможного селянства, притому вільного, не кріпаків. А. Гільфердінг про це виразно написав: «Найкращі співці були заразом відомі, як добрі і розмірно заможні господарі. Здається, билини складалися тільки у таких головах, які поєднували природжений розум і пам’ять з порядністю, потрібною і для практичного успіху в житті… Із селян, від котрих можна почути билини, багато хто зовсім не вживає вина; а такого, щоб був звісний за п’яницю, я не зустрічав між ними жодного». А. Гільфердінг помітив, що билини співались при хатній роботі і на промислах, які вимагають довгого очікування. Наприклад, при певних способах рибної ловитви і звіриного промислу, коли ватага сидить собі спокійно на глухім безлюдді. П. Рибніков свідчив, що билини співалися також при гуртовому плетінні сітей. А. Гільфердінг писав: «Вільний селянин Заонежжя жив у глухім куті, що охороняв його від впливів, які розкладають і вбивають примітивну епічну поезію; до нього не дійшла ні солдатська квартира, ні фабрика, ні нова мода».

— І все-таки мені й досі не ясно, хто ж складав билини і хто їх розносив по далеких кутках Русі, адже вони в Заонежжя якось потрапили? — резонно спитає мій доскіпливий співрозмовник. — Може, їх туди занесли скоморохи, які тікали на Північ разом зі своїми панами від татаро-монголів?

— Ну, ми вже розповідали, що скоморохи мали місію іншу, — відкажу я, — розважати й смішити. Може, дехто й тікав, але не всі; скоморохи згадуються в Україні ще в кінці XVI— на початку XVII століть, згадує їх зокрема й Іван Вишенський.

— То хто ж складав билини?

— Давай пошукаємо розгадку в самих билинах, — запропоную я.

Учені помітили, що в билинах значною мірою відбито життя й діяльність торгового елементу — гостей, тобто купців; часто згадується «богатир-гость», який поселяється за «окіяном-морем»; згадуються торгові люди, саме море, а Димитрій зветься не тільки гостем, а й вільним царем Чернігівцем. З Чернігова родом й Іван — гостинний син; торгує і Ставр. Гостем, який припливає із-за моря, є Соловей Будимирович (у деяких варіантах); з’єднання гостя з дружинником маємо в образі Чурила Пленковича; так само «приторговував» і Добриня Микитич. Гостинний син, за билинами, відвідує різні краї і країни, гостями є герої-новгородці, Садко та інші. Але щоб повністю зрозуміти, що собою тоді являло купецтво, ми повинні розказати про це трохи докладніше.

Коли ти, читачу, читав «Повість врем’яних літ» (її ще називають «Повість минулих літ»), хоч би видану «Веселкою» в переказі В. Близнеця, то можеш згадати, що князь Святослав Ігорович хотів жити не в Києві, а в Переяславці на Дунаї. А чому? Бо там ліпше було торгувати. Зрештою й Київ був значним торговельним центром: тут пролягав торговий шлях із варягів у греки, тут сходилися, особливо за Володимира, шляхи торгівлі з Північчю, Півднем, Сходом і Заходом. У Києві знаходять численні скарби іноземних монет: східних, західних, візантійських, а ще раніше — римських. Візантійський імператор Константин Багрянородний свідчив, що кривичі й інші лісові племена Русі спускали до Києва човни для торгових потреб, а в Київ з’їжджалися купці з різних торговельних міст — Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова тощо.

Давай уявимо цю картину. Щоб купити й спорядити човен, потрібен час. Для цього в Києві збиралися величезні ярмарки, де купували й продавали найрізноманітніші товари. З весни і після того, як скресала крига, відкривалися річкові шляхи, звідусюд пливли до Києва купці-гості. До червня вони сиділи й торгували в Києві, у червні ж гуртувались у ватаги й рушали вниз Дніпром. Ватаги бували великі, збірні, тобто їх складали люди з різних кінців Русі. Всі були озброєні, бо мали йти через чужі й ворожі землі. Діставшись гирла Дніпра на острові Езерія, що тепер зветься Березань, вони зупинялися, потім пливли уздовж берегів Чорного моря до Царгорода. Оце і був «грецький путь» (так він зветься і в XII столітті). Чорне море зветься Руським, бо по ньому плавали передовсім купці-руси. Друга ватага, за Константаном Багрянородним, рушала в Передкавказзя, Хозарію і Малу Азію. Мандрівник XII століття згадує про руських купців у Олександрії. Торгували з кримськими містами, причорноморськими кочівниками. Був шлях і вгору по Дніпру через системи рік Двіни та Лопаті, звідти — в Ільмень, Волхове й Ладозьке озера, звідти Невою в Балтійське море. На півночі основним купецьким центром був Новгород.