Українські билини (збірка)

— А до того в нас не було епосу? — може спитати мій доскіпливий співрозмовник.

— Мабуть, був. Ми можемо навіть простежити певною мірою хід епічної традиції стосовно до героїв епосу і князів. Спершу існує герой, так би мовити, народний, хтось із родини з неймовірною силою (Котигорошко), він чинить свої подвиги без зв’язку з будь-якою державою. Потім з’являються герої, що символізують окремі народи чи племена, герої-велетні: Микула Селянинович, Святогор, Цар-Дівиця Біла Лебідь — оце і є найархаїчніший пласт нашого епосу. Тільки потому з’являються герої-богатирі: Ілля Муромець та інші, вони слабші від перших, однак потужні. З князів у коло богатирів уходить тільки Вольх, Вольга, тобто Олег, а вже його наступники казкової й надприродної сили не мають, у тому числі й Володимир. Загалом у билинах Володимир присутній як пасивний герой (хоча він таки й ув’язнює Іллю Муромця і часом втручається в ті чи інші події), але не як герой, чиї подвиги оспівують і прославляють, деякі його дії навіть осуджуються. Тобто билини хоч і називають Володимира «красним сонечком», але зовсім не героїзують його.

— Це мені зрозуміло, — скаже мій юний співрозмовник. — Але ж хто складав билини? Оті заонезькі селяни, від яких записано найбільше текстів, чи хтось інший?

— Отут, — скажу я, — ми маємо ще одну загадку, яку давай спробуємо разом і розв’язати. Але спершу я у тебе дещо запитаю. Ти знаєш, хто такі кобзарі? Це сліпі бандуристи, які у XIX столітті співали козацькі думи. Думи оповідають про події XVI–XVII століть. Скажи, ті думи складали сліпі старці, від яких їх записано?

— Мабуть, ні, — скаже мій співрозмовник. — Вони просто знали ті думи і співали їх.

— Правильно, — відповім я. — Отже, нам треба розрізняти дві категорії співців-рапсодів: одні були творцями пісень, а інші — носіями, тобто зберігали їх у пам’яті й передавали так наступним поколінням.

— А я знаю, хто складав думи, — може сказати мені мій співрозмовник. — При козаках були співці-кобзарі, може, й зовсім не сліпі, які брали участь у козацьких війнах та походах і оспівували те, що бачили, або те, що їм розповідали учасники походів. То, виходить, і при князях були такі ж співаки, а коли так, то вони й складали билини. Коли ж традиція урвалася, її підтримували, зберігали ті, кого звуть носіями пісень.

— Цілком слушно. Спершу існувала жива традиція складання пісень, а вже потім, коли вона урвалася, існувала інерційно. Ти ж знаєш із фізики, що таке рух за інерцією?

— Та це знає кожен школяр.

— Отже, так воно й було. Але загадка не в тому. Все це легко зрозуміти. Бо ті зразки дружинної князівської поезії, які до нас дійшли, зовсім не подібні до билин. В. Авенаріус, дослідник билин, сказав: «Цілком осібно від нашої билинної творчості стоїть народний твір XII ст. (поправимо його: не народний твір, а класичний витвір дружинної поезії) — «Слово о полку Ігоревім», яке, оповіджене устами сучасника, хоч і відрізняється задушевною безпосередністю, образністю і певним ритмічним складом, але описує тільки приватний епізод із бойового життя новгород-сіверського князя Ігоря Святославича». Іван Франко із «Повісті врем’яних літ» виділив поетичні фрагменти — ось вони (разом із «Словом о полку Ігоревім»), зразки князівського героїчного епосу. Коли хочеш їх прочитати, візьми книгу «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — першій половині XVII ст.», вид ану у видавництві «Молодь» 1988 року. Зрештою я вже казав, що з усіх князів у билинах героїзується, робиться богатирем тільки князь Олег (Вольга), а решта князів зовсім ні. Отже, дружинна і билинна поезії сполучалися в одне явище тільки за Олега.

— Що ж виходить? — спитає мій співрозмовник.

— Виходить, що після Олега існували два епоси, які між собою різнилися.

— Хто ж тоді був творцем билин?

— Отут ми й будемо разом з тобою, читачу, розплутувати й розгадувати ту загадку. До речі, це нам допоможе з’ясувати, як билини опинилися на Крайній Півночі. Російський учений О. Міллер вказує, що билини складали представники не дружини, яка була близька до пізнішого найманого війська, а оружної земської сили, тобто ополчення, яким керувало віче, тобто їх створювали представники корінного, місцевого, населення. Але ця думка мало що пояснює.

— То, може, їх складали скоморохи? — спробує здогадатися мій співрозмовник. — Адже це вони були співці, танцюристи, музики.

— Давай над цим поміркуємо, — запропоную я.

І справді, ми маємо кілька зображень скоморохів: одне — на стінах сходів Софії Київської і друге — на малюнку так званого Кенігсберзького літопису. І там, і там скоморохи з музичними інструментами й танцюють, власне, дають веселу виставу, що має назву «ігрище». Супроти скоморохів різко виступала церква. В билині про Добриню (її в нашому виданні нема), в якій він перебирається на скомороха, визначено й місце скомороха на бенкеті — останнє. До нього ставляться зневажливо, зовсім не як до князівського співака. Загалом скоморохи подібні до штукарів, грачів, співаків, ворожбитів, знахарів. Коло їхньої діяльності чітко визначає так званий «Стоголовий собор», що відбувся у Москві в XVI столітті, а указ царя з 1648 року вже забороняв скомороство. Уряд наказував скоморохів з домрами, гуслями, волинками та іграми в хати не пускати, не кликати. їм заборонено було танцювати з ведмедями, творити «бісівські дива», співати «богомерзьких» і «поганих» пісень. Самим же їм не танцювати, не бити в долоні, кулачних боїв не вчиняти, на гойдалках не гойдатися, не вживати масок, не чинити на весіллях бешкетів і не вести поганих розмов.