Андрій Содомора - Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Clavis

Ключ

Щоб міг бути ключ, мусять бути двері. А щоб були двері, мусить бути дім (domus, лат. мовою, — іменник жіночого роду; наче мати, всіх огортає своєю ласкою). У домі — dominus, господар. У нього — ключі (лат. claves) від дому. Дім, ключ, господар (повторимо ще раз: троє — це вже товариство )… Загубити ключа — наче дому позбутися. Господар без ключа — не господар. Горе тому, хто під ключем чи за ключем (рос. заключенный ) і — без ключа! Сили ( vires ) у ключа малі, спроможності ( virtutes ) — великі. Вони — від людської кмітливості (грец. techne ). Віртуальна реальність — результат тієї кмітливості. Про неї, до речі, — ще Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі».

Римляни рано навчились виготовляти різні вироби з заліза, тож подібні до наших замки й ключі знайомі їм віддавна. Знаємо це, зокрема, із розкопок, що вже декілька століть тривають на території Помпеїв. За стома ключами, читаємо в Горація, багатий скупар ховає (навіть від себе!) повні дзбани найдорожчого вина, цекуба. І стоїть воно у погребах, аж поки, по смерті господаря, марнотратний спадкоємець, зламавши усі ті замки, не вип’є, не розхлюпає по долівці дорогоцінний напій… Поступово й ключ відходить у минуле: йому на зміну — карточка з мікрочіпами, кодові замки, а це вже — віртуальний світ…

Ще й досі чую в руці важкий залізний ключ початку сімнадцятого століття від Давніх актів у монастирі Бернардинів, де Львівський історичний архів (декілька років я там працював), відчуваю холод його залізного тіла, намацую його різьбу, кожну зазублинку… За тим ключем, що відмикає оббиті залізом дубові двері, — рукописні актові книги. Вони ж — ключі до історії Львова. Ключові слова — й у художньому тексті; здебільшого лежать вони не на поверхні, їх треба шукати. Так слово «біль» ( dolor ) — не з часто вживаних у Горація слів, він же — «поет болю» ( il poeta del dolore )… Скрипковий ключ, басовий ключ… ключ журавлиний, що відмикає небо осені…

Catena

Ланцюг

А я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою…

Іван Франко

«Ланцюг» («ланц»), «скала», якщо відпустимо думку, приведуть нас до кавказької скелі, до Есхілового «Прометея закутого», а далі — й до Шевченкового «Кавказу», до його заклику «кайдани порвіте». До самого ж І. Франка: «Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло». У Кам'янець-Подільський замок, де в одній із веж, мов у кам’яному мішку, прикований ланцюгами до муру, дивлячись у заґратований у тому мурі отвір, «віконце», рахував дні і ночі Устим Кармелюк — і не раз із того заліза й каменя (міцніший був од них) виривався на волю… Почуємо моторошний дзвін, що озвучував холодні простори Сибіру, — дзвін каторжницьких ланцюгів… А далі, подавшись у протилежну сторону світу й у віддаленіші часи, почуємо дзвін і того заліза, що тягли на собі, ступаючи за тріумфальною колісницею римського полководця, полонені вожді далеких племен — ті, для яких, словами Вергілія, світить лишень один рятунок: не сподіватися жодного рятунку.

Щоб увільнити інших, закованих, треба бути з ними, рвати ті кайдани зсередини, єдиними зусиллями («…а далі тисячі таких самих, як я»). Недарма ж «обов'язок» (те, що в'яже людину) — таке важливе для І. Франка слово, ключове — для розуміння його «Каменярів», загалом усієї творчості. З тюрми Франко поривався на волю, насправді ж — до тих самих ланцюгів, до того самого обо в'язку…

Сумна доля й ланцюга (на цьому незвичному погляді й загадка побудована): ув'язнюючи й звільняючи інших, сам він — вічний в'язень. Його обтяжує низка похмурих епітетів: він — важкий, твердий, жорсткий, могутній, вузлуватий, тісний, мідний, залізний, жорстокий, брязкітливий, рабський, ганебний … Але він і рятівним буває, — коли на потужній своїй прив’язі тримає судно, що стало на якір. Що ж бо, окрім ланцюга, могло б те судно утримати від загибелі, до якої женуть його підстьобувані вітром гривасті хвилі?.. Ось тоді й уся надія на гримучий брязкіт важкого ланцюга, на міць кожної його ланки, на якір, що стрімголов падає на дно, — щоби вбитись у нього, напружити ланцюг струною, яка не рветься, яка й не звучить, бо увесь її обов'язок — утримувати, в'язати, не пускати на волю ні когось, ані — себе.