Андрій Содомора: Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…

Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось що, на думку Лукреція (та й усієї античності), вигнало людину у відкрите море, у «розколихані хвилі війни»…

Першим, за легендою, був лісовий бог Пан. Закохавшись у прекрасну німфу Сірінгу, переслідував її, аж та, тікаючи, пірнула в річку й перетворилась там на очеретину. З неї й зробив собі сопілку лісовий бог, нерозлучний відтоді з живим голосом улюбленої німфи — Сірінги (так грецькою називається сопілка)…

«Будеш у неї другим…» — на відході з життя передає один пастух іншому свою сопілку (у Вергілієвих «Буколіках»). Другим, третім… Люди відходять, речі — залишаються. І, мабуть, серед різних речей саме сопілка найбільше тужить за своїм господарем (відчуває ж однією з ним душею). А що, коли потрапить до рук бездушної людини?..

Дивно звучить сопілка у наш несопілковий вік, надто — серед кам'яниць, де довкола — лише бруківка. Просновує тонку, мов павутинка, стежечку у ті прадавні часи, коли людина спілкувалась із природою ще навіть не словами — одним лишень голосом сопілки (лиш потім «настроювала горло» до неї). Узлісся повторювало той голос, і сопілкар був певний, що то жива природа озивається до нього, — як певним був і Вергіліїв сопілкар із «Буколік»: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово»…

Anulus cum gemma

Перстень з печаткою

Дарив, дарив з руки перстень —

Вона його не взяла .

Світла й дзвінка сама назва — перстень, що береже від забуття давню назву пальця — перст , і ця назва, тому що з глибокої давнини, належить високому стилеві: перст Божий . Перстень дав назву безіменному, четвертому, пальцеві — персневому (лат. anularis; anulus — кільце, перстень ). У множині світло тієї назви — помножене, акцентоване: перстені . Римський вельможа, колекціонер дорогоцінностей, відкриваючи скриньку для перстенів, дактиліотеку (daktylion — грецька назва персня), насолоджувався таки реальним, а не звуковим образом світла: що не перстень, то інша форма, по-іншому шліфований коштовний камінь — «очко» (лат. gemma), інший візерунок, напис, печатка, навіть портрет власника. Кажуть, що після поразки римлян у битві коло Канн (216 р. до Р. Х.) карфагеняни заповнили майже чотири скриньки золотими перстенями полеглих у бою римських вершників; спеціальний закон (ius anuli aurei) дозволяв представникам цього стану носити золотий перстень нарівні з сенаторами й магістратами.

Перстень — це коло, кільце, де кожна точка — і кінець, і початок; це також — спіраль із декількох витків, що символізує нескінченний висхідний рух, розвиток. Перстені такої форми — з розкопок мікенської доби (II тисячоліття до P. X.), із «багатих золотом» Мікен; такі ж — із Товстої Могили (VII—III ст. до P. X.), що на теренах сьогоднішньої Дніпропетровщини. Перстень об'єднує, та водночас і роз'єднує людей, вирізняє одних з-поміж інших, відмежовує: вбогих від заможних, знатних — від незнатних, владних — від простих. З часом він утратив цю розрізнювальну функцію.

Перстень супроводжує людину, стає часткою і тіла, й душі: чогось бракує, коли губимо чи забуваємо надіти перстень. Ця річ — дорога у прямому й переносному значенні слова. На персневі, коли його носимо, — знак часу: «Так-от і перстень, коли його носиш на пальці постійно, / З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим» (Лукрецій). Не втрачає — коли вже його не носимо (найбільша кількість коштовних знахідок — із давніх поховань). Певно, й досі ще десь є у землі перстень, який прикладав до своїх елегій, щоб ні присвоїти їх собі, ні зіпсувати ніхто не міг, виходець із давнього аристократичного роду грецький поет Теогнід (VI ст. до Р. X.), як і той, що про нього згадує у своїх піснях десята Муза — Сапфо… Перстень пісні, перстень молодості, перстень ночі … Та якою глибокою не була б та ніч, світиться у ній — перстень пісні …