Андрій Гуляшки - Історія з собаками

Якось мене запитали:

— А яка в Авакума вдача?

Хоч я і знаю Авакума вже п'ятнадцять років, проте довго думав перш ніж відповісти. Нарешті відбувся жартом:

— Коли не рахувати робочого дня, відтак часу до півночі і якоїсь часинки після півночі, коли він спить, то весь інший час це цікава й весела людина.

Але я був несправедливий.

Познайомився я з Авакумом у Момчилові п'ятнадцять років тому. Був тоді з нього добрий товариш, дотепник і жартівник. Можна було просидіти з ним кілька годин підряд, не помічаючи, як минає час. Хмурнів він лише інколи ввечері, коли залишався сам.

З роками все почало змінюватися. На скронях більшало сивини, в кутиках вуст усе виразніше окреслювалися дві гіркі зморшки, години веселого настрою коротшали, швидко відлітали, а похмурого — розтягувалися, розвіювалися все повільніше. А надто коли не мав термінової роботи. Часом і північ заставала його в товаристві лише люльки й недопитої чарки коньяку. Забував навіть дров у камін підкидати. Але та зміна сталася не раптово. Вона заходила помалу, мов довга осінь, розтягнена на багато літ. Тоді в Момчилові, півтора десятка років тому, осінь лише починалася.

Події, про які я розповім, сталися за два з половиною роки до його останньої справи — афери з викраденим вірусом. Авакум мав сорок два роки і виглядав на свої літа, але внутрішньо скоріше нагадував застиглих у роздумах біблійних старців Рембрандта, що, маючи змогу зазирнути в найпотаємніші закутки людських душ, де народжуються найганебніші помисли, знають багато чого негідного про своїх ближніх. Ще в свої світлі роки до відомого вислову «Людина — це звучить гордо!» він додав: «…але від людини можна чекати чого завгодно !» Він бачив на власні очі, пережив усім серцем і відчув на власній шкурі багато жахіть, що належать до того поняття « чого завгодно », ті жахіття йому доводилося вивчати так само ретельно, як біологи вивчають, наприклад, нутрощі смердючої комахи. Об'єктом його досліджень стали герої страшних і темних афер, чиїми звичайними підручними засобами були розпуста, ціаністий калій і куля. Після п'ятнадцяти років роботи слідчим Авакум багато чого дізнався про злу людську волю, тим-то й уподібнився до білобородих біблійних старців Рембрандта, що вже зазирнули в прірву й побачили дно людського життя. Та водночас він сильно різнився від них: старі розмірковували про життя в застиглих позах, а він хвилювався, він вистраждав свої знання, і щоразу розкрита ним правда про злу людську волю пекла йому серце розжареним залізом. Він не був мізантроп, непохитно вірив у кінцеву перемогу добра, але часом не витримував жахіть, у яких мусив варитися, і тоді в нього виривалися тяжкі нарікання на людський рід. Та нарікав він не через озлобленість і не через те, що мав лихе, мстиве серце, а просто з туги.

В той же час, про який ідеться, в його душу закралося ще одне невеселе почуття — передвісник близької осені, його колишній учитель і керівник полковник Манов пішов па пенсію, на службу прийшли нові люди, з якими його зв'язувала лише службова дисципліна, а в слідчій практиці почали використовувати електроніку. Ще ніхто не знав, якою мірою і в яких випадках електронно-обчислювальні машини замінять логічний аналіз і дедуктивне мислення, та було зрозуміло, що в слідчій роботі настає нова, технічна ера. На думку, що через якийсь час електронно-обчислювальні машини зможуть (можливо!) за ЛІЧЕНІ секунди складати й розв'язувати логічні рівняння, які йому коштували величезних зусиль і розв'язання яких давало найвищу радість, він невесело втішав себе, що незабаром піде на пенсію (лишалося ще два роки) і що в археології, його головному фахові, машини, хвалити бога, ще довго не відіграватимуть надто великої ролі.

Ось чому до його скептицизму тієї осені додалося ще й почуття смутку.

Він не знав, звичайно, що в недалекому майбутньому (якраз наприкінці тих двох років, які відділяли його від пенсії) на нього чекає велика справа, можливо, найбільша, не знав, що він покликаний урятувати не лише свого батьківщину, але й весь світ від вірусу, страшнішого, ніж бацила чуми. В той час, про який ідеться, він, природно, й гадки не мав про те, що готує йому недалеке майбутнє.