Андрій Содомора - Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

До речі, вже десь на початку двадцятого століття у центрі Львова, свідчать записи, теж якийсь канатоходець ступав по напнутій між двома кам’яницями линві, й одного разу — нога таки зісковзнула з тієї «струни»…

Втім, ще античні застерігали, що негоже подивляти мистецтво рівноваги тіла, не зауважуючи тих, хто оволодів найвищим мистецтвом — утримувати рівновагу духу над життєвими урвищами (школа такого мистецтва — філософія).

Ця ж таки античність подала чимало зразків несхитності духу. Боецій, «останній римлянин», написав свій знаменитий твір, «Розраду від Філософії», у в’язниці: очікування страти зробило його філософську фразу ще глибшою, переконливішою… Рясніє й наша історія прикладами такої мужності (за всіх промовляє тортурований, але несхитний Остап із «Тараса Бульби» М. Гоголя)…

На дзеркальному плесі Пісочного озера у Шацьку, пізнього вечора, протяглася щонайтонша струна — від Марса, що в той час (2003) був найближче до Землі… Хтось таки й на ту струну ступить, поєднавши рівновагу тіла з такою ж рівновагою духу…

De VIII tollas VII et remanet VI

Від VIII відніми VII, і залишиться VI

Така цифрова головоломка побудована на імітуванні пальцями римських цифрЮ Пропонують таку розгадку: один якийсь палець — одиниця (І); два розведені (тут — великий і вказівний) — п’ятірка: V. Загадку можна розбити на три «дії». І) Розводимо великий і вказівний палець, щоб мати п'ятірку (V); решта пальців творять три одиниці (III), що в сумі дає вісім (VIII). 2) Забравши великий і вказівний пальці — забираємо самим і V, і II, тобто саму п’ятірку (V) включно з тими двома пальцями (II), що її творили, а це разом дає сім (VII). 3) Залишаються три пальці (III); якщо двома з них знову зобразити п’ятірку, то разом вони складуться у шістку (VI).

Umbra

Тінь

Дроворубе, зрубай мою тінь…

Ґ. Лорка

Тінь віддавна — щось загадкове, містичне. Це і людина (без неї — і її тіні не буде), і не людина, а лишень — її тінь. Звідси — й уявлення про світ тіней у підземному царстві: там — безпам'ятні, безголосі подоби людей, тіні. В надземному світі, щоб була тінь, потрібне сонце; в підземному, щоб були тіні, навпаки, потрібно, щоб не було сонця. Полеглий герой у Гомера спускається у володіння Аїда (Невида) зі своїм «довготінним» списом. Але на межі того світу спис уже втрачає свій епітет: там він — просто тінь, яка вже не має своєї тіні, як і воїн — своєї. Там — самотність… Є щось загадкове, містичне, притягальне й у театрі тіней…

Але в загадці мова про ту тінь, яка невідступно йде за людиною, тінь наземну, яку годі відділити від тієї речі, завдяки якій вона і є тінню. «Дроворубе, зрубай мою тінь…» — благає у поезії Лорки всохле помаранчеве дерево, бо тільки так воно може позбутись своєї безлистої, безплідної тіні… Тінь дерева у спекотних краях — рятівний прихист для людини. Кожен античний поет віддав шану гостинній тіні — «першому храмові», в який входила людина (можна б укласти об’ємну антологію — про тінь). Початок першої Вергілієвої буколіки (пастушої пісні) — милий для кожної людини «образок»: «Тітіре, ти ото, лігши собі під буком розлогим, / Пісню пастушу свою на тонкій награєш сопілчині…»

«Хто мені скаже, що я таке?» — запитав блазня король Лір. А той: «Лірова тінь». І знову ж — загадка: чи слова блазня — це відповідь на першу частину запитання («Хто мені скаже…»), а чи на другу («…що я таке?»). Тінь — безмовна, але — і красномовна, і правдомовна у тій безмовності, як у Горація: «Pulvis et umbra sumus» ( Ми — це лиш порох і тінь ). І в цьому «ми» — і королі, й жебраки… Ледь помітний перегук із Горацієм, зокрема, з його «Пам'ятником», — у знаменитій мініатюрі Ґ. Лорки «Chopo у torre» ( Сокір і вежа )…