Архілох - Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори

Та згодом (причин не знаємо) Лікамб порушив клятву. Обуренню Архілоха немає меж. У гніві він навіть поривніший, аніж у любові. І той гнівний порив переростає у тяглість, не полишає поета — він раз по раз вибухає вкрай образливими і для Необули (мабуть, і вона спричинилася до батькового рішення), й для самого Лікамба сатиричними віршами — ямбами, еподами (37, 159, а також епод на с. 57); врешті, це призвело до того, що поетові кривдники, батько і донька (навіть старша), не знісши ганьби, начебто наклали на себе руки.

Про життя Архілоха на Паросі з певністю знаємо хіба те, що не було воно солодким. І не лише з причин майнових нестатків чи браку родовитості: Архілоха не турбувало й те, що його мати — рабиня; до речі, й Горацій, мабуть, і в цьому наслідуючи свого улюбленого поета, аж ніяк не приховує, що його батько — відпущений на волю раб («Скільки віднімеш у мого роду, стільки додаси моїй славі»), а в знаменитому «Пам’ятнику» навіть пишається тим, що він «із низького — великий» (ex humili potens). Архілоха пригнічувала одноманітність життя на злиденному острові й відсутність перспектив на майбутнє. Запальний, схильний не так до роздумів, як до дії, він, як це видно з наведеного вірша (105), не раз закликав своїх громадян у дорогу.

Рішення покинути Парос підкріпилося вочевидь і політичними мотивами: Архілох не переставав дошкуляти своїми сатиричними ямбами й знатним людям Лесбосу, серед них — і розбагатілому Леофілові, який, запобігаючи перед народом, став фактично правителем Лесбосу (122); не щадив і своїх впливових друзів: Перікла, Главка, Есіміда та ін.

Отож у віці близько сорока років Архілох і собі подається на Тасос, зібравши, очевидно, вслід за батьком (той рушав туди двадцять років тому) новий загін еміґрантів. Проте й на Тасосі життя було нелегким: гостей не зустрічали хлібом-сіллю ні місцеві напівдикі племена, ані ті, хто вже загосподарювався тут, прибувши з інших місцевостей Греції, зокрема з Наксоса. Тоді-то Архілохові й довелося частіше тримати у правиці спис, аніж стилос: численні фраґменти його поетичних творів засвідчують його нелегке вояцьке життя (7, див. коментар):

І все ж, де б не довелося бувати Архілохові — на Паросі, який час од часу грабували нападники з Наксосу, на Тасосі, де колонія паросців постійно була під загрозою (126), у Фракії (13, 46) чи в інших краях, постійною його супутницею була поезія — «солодкі дари Муз» (8):

У тій «солодкості» — запальні заклики до співгромадян (125), щире співчуття до них (280), гірка іронія (97), гостра інвектива (159, 233)… Стилос Архілоха — поетичне слово — справді слугував йому зброєю. Але ні стилосом, ані списом, вірний своїм моральним засадам, Архілох не нагромадив собі статків; стилосом — радше ворогів нажив; списом, не як найманець — як громадянин, воїн-поет, хоч і забезпечував собі прожиття, але багатства не здобув. Не тому, що не спромігся, а радше тому, що не захотів. Байку про вовка-самітника і пса, що збереглась у дуже дрібних фраґментах (її варіанти — у Федра і Бабрія) Архілох, вірогідно, пов’язує з обставинами свого життя: воліє бути — хай голодним, але вільним, аніж ситим, але з ошийником («Невгамовний», с. 150).

За свідченням античних авторів, що йдуть за традицією, Архілох загинув на полі бою у поєдинку з наксоським воїном Калондом, що мав прізвисько «Ворон». Тією сценою, звісно ж, не без художнього домислу, С. Лур’є завершує свою повість про невгамовного поета й воїна, який, наблукавшись і навоювавшись, усе ж останню свою годину зустрів, хоч на убогій, а таки на батьківській землі — на славному своїм білосніжним мармуром Паросі…

Отож, погане поле вчило Архілоха мужності. Але й своєю поезією він завдячує тому кам’янистому полю. «Зухвала вбогість підстьобнула мене, щоб я взявся писати вірші», — зізнається Горацій, знову ж наче голосом Архілоха, якого наслідує у своїх сатирично загострених еподах. Та все ж справжній учитель поезії — Гомер. До його «животворного джерела», читаємо у трактаті невідомого автора «Про високе» (І ст. після P. X.), схилявся й Архілох. У його поетичній мові дійсно то тут, то там проступають, по-новому освітлені й потрактовані, — чи то гомерівський епітет, чи образ, чи думка, а чи якась сцена або ситуація, чи загалом ремінісценція з епічних поем (детальніше — у коментарях); як і кожен поет, він не тільки читав, а й добре знав Гомера, Гесіода.

Читать дальше