Збірка - Українські традиції та звичаї

Працювати на толоках (за пригощання чи без нього) зазвичай не відмовлялися: ніхто ж не знає, що станеться з ним завтра, чи не буде потрібна і йому рука допомоги. У народі казали: «Без толоки, як без руки – ні хати не зробиш, ні сіно не скосиш». Хоч би яка важка робота була, толоки завжди проходили з піснями та жартами, тому на перший погляд нагадували якесь свято з певними трудовими обрядами.

Під час жнив, у спеку, важко було втамувати жагу. Коли влаштовували толоки, робили величезні «термоси» з холодною водою. Біля ниви ставили велику бочку, а в неї – ще одну, трохи меншу. Порожнє місце між стінками набивали тирсою. Навіть у спекотний день вода в такій бочці залишалася прохолодною і добре втамовувала спрагу. Тож толочани могли почуватися більш комфортно. Такі «термоси» забезпечували господарі або, якщо працювали на вдову, і самі толочани.

Інший дуже поширений вид взаємодопомоги називався супряга. Він полягав у тому, що господарі (зазвичай сусіди) на деякий час об’єднували свою худобу та сільськогосподарський реманент і спільно виконували певні роботи на землі, спочатку в одного, потім – у другого. Так, наприклад, для оранки селяни об’єднували дві-чотири пари волів (а такої кількості худоби в одному господарстві зазвичай не було), які вправно тягли важкий плуг, спочатку по одній ниві, потім – по другій. Окрім орання, до супряг вдавалися при вивезенні гною та перевезенні снопів.

На відміну від толоки, де економічний чинник часто був непомітним, у супрязі він був очевидний. Адже окрім бажання допомогти мали на оці й власні цілі. І це допомагало селянам виживати. У супрягу вступали сусіди, або родичі, чи куми.

Серед жінок були поширені роботи під назвою оденки. Господині збиралися взимку в одній хаті і робили свою роботу: шили, вишивали тощо. Дуже часто працювали усі разом, щоб комусь допомогти. А потім робили на користь іншої господині тощо – ніхто не мав залишитися в накладі.

Так усім миром працювали в селі (до речі, інші назви громади – «мир», «село»). «Із громади по нитці, бідному сорочка» – ця приказка відповідала дійсності.

Однак громадські звичаї громада виявляла не тільки в роботі. Так, вона ревно стежила за виконанням звичаїв, за порушенням традицій, відігравала суттєву роль не тільки у виробничих процесах. Без участі громади не минала жодна важлива подія. Питання про будівництво важливих об’єктів – млина, церкви або школи, про допомогу сиротам, призначення опікунства теж вирішувала громада.

Тож невірно думати, що громада «виникала» в житті селянина тільки під час роботи або судових непорозумінь – з нею було пов’язане все життя. Так, незабаром після народження дитину прилучали до громади, до теплого дружного кола. Громада була присутня скрізь – на хрестинах, на весіллі (коли гуляли не всім селом, то все одно запрошували найповажніших представників громади). Виховували дитину не лише батьки, а й вся громада. Будь-який старший її представник міг зробити зауваження молодшому про неналежну поведінку. А той, у свою чергу, мав вислухати і не сперечатися.

Проте дитячі та молодецькі пустощі – то були дрібниці, громада навіть їх не засуджувала (усі колись були дітьми), це був лише виховний момент. Головне, щоб діти змалку розуміли, що осуд або схвалення громадою – то важливі речі. Що ж по-справжньому засуджувала громада? Непристойну поведінку, зраду, брехню, пияцтво, сварки, погане ставлення до батьків, коли їх кидали напризволяще тощо. І, звичайно, позашлюбні стосунки та, не дай Боже, позашлюбну дитину. Можливо, ставлення до дівчат з позашлюбною дитиною було й жорстоким, але селяни вважали це показовим виховним прикладом для молоді.

Як уже зазначалося, вхід до громадського сходу молоді був закритий. Але це не означало, що молодь не була пов’язана з громадою. По-перше, вона залежала від того, що там вирішать на громадському сході старші, а по-друге, вона входила до молодіжних громад, що були поширені по всій Україні. Як тільки хлопець чи дівчина підростали, вони мали право вступити відповідно до парубочої та дівочої громади. Щоправда, вік вступу до громад чітко окреслений не був. Для хлопців – 16—18 років, дівчата ставали повноправними членами громади десь з 15 років. Існувало також внутрішнє розділення молодіжних громад на старшу та молодшу. Парубочу громаду очолював отаман (береза), дівочу – старша дівчина, інколи серед дівчат не було чітко вираженого лідера.