Збірка - Українські традиції та звичаї

Звичаєве право передусім стосувалося землі. Це було дуже актуальним, адже тривалий час, коли існувала колективна власність на землю, члени громади мали спільні (громадські) землеволодіння.

Споконвіку для українського народу мірилом заслуг була праця: хто скільки вклав у землю, той відповідно мав і отримати. На цьому ґрунтувався і звичай першого займання вільних земель і отримання на них власності. Хто перший вклав у неї свою працю, той міг і займати певну територію. Цей звичай, ніде не прописаний у правових актах, називався «займанщиною».

До звичаєвого права належав і поширений у деяких районах України земельний переділ, що мав забезпечити справедливий розподіл землі. Цей переділ відбувався в межах громадського сходу. Усю громадську землю ділили на шматочки, а потім відбувалося жеребкування. Це завчасно обговорювалося, важливими показниками були кількість осіб у селянському дворі (або родині), а також заслуги господаря, його праця та поведінка всіх членів родини. Керуючись звичаєвим правом, вирішували і земельні та інші власницькі суперечки, визначали, кому і що має переходити у спадок.

Інколи під час громадського сходу влаштовували народний копний суд. Він також відбувався на основі звичаєвого права і народної моралі. Особливого поширення така форма розгляду справ набула у XVII—XVIII століттях на Закарпатті, Прикарпатті та Волині.

На копному суді розбирали головним чином справи, що ми тепер називаємо кримінальними – крадіжка, навмисний підпал, побиття тощо. Злодій, який посягнув на чуже майно, звісно, не чекав, доки з ним розбереться народний суд, часто він намагався втекти із села. Тоді після заяви потерпілого громада «вела слід» – якщо він приводив до іншого села, там за злодія мала взятися вже інша громада, хоча він і не робив нічого поганого її мешканцям. У Прикарпатті та на Поліссі злодія розшукували тільки у присутності потерпілого.

Утім, крадіжки траплялися не дуже часто, українці довіряли один одному (казали: «Ми ж одна громада»), навіть дверей ніколи не замикали. Бойки, наприклад, коли всією родиною виходили в поле, підпирали двері палицею – це означало, що в хаті нікого нема.

Щоб не порушувати справедливості, на суді потерпілий мав надати доказів на підтвердження злочину. Це могли бути якісь особливості крадених речей, а також синці та пошкодження на тілі (у разі нападу). Одним із покарань був такий цікавий звичай, що мав назву «брати грабіж», – потерпілому дозволялося взяти у кривдника певну річ або худобу (це залежало від того, що він скоїв).

Найбільший вплив громада мала при існуванні колективної власності на землю. Скасування колективної (ХУІІІ століття) і поширення приватної власності на землю дещо послабило позиції громади, однак до зникнення цього об’єднання і його законів не привело. Це й зрозуміло: адже і на своїй власній землі треба було так само орати та сіяти, будувати хати, і питання взаємодопомоги не було зняте, воно залишалося актуальним. Та й питання моралі теж не відійшли у минуле.

«Моя хата скраю» – цей сумнівний принцип у громадському житті допомагав дуже рідко. Ставши одноосібними володарями певних ділянок, селяни все одно прагнули допомагати один одному як члени однієї родини. Люди продовжували гуртом виконувати найважчі роботи. Одним із найпоширеніших звичаїв, що тримався дуже довго, була толока. Суть її полягала в наданні безкоштовної допомоги односельцям за пригощання (господар пригощав усіх, хто допомагав). Толокою виконували найважчі роботи в полі – орання, сівба, жнива, – а також господарські справи – будування хати, копання криниці та інше. Бувало, що на толоки йшли лише чоловіки (так звані чоловічі толоки). Це, наприклад, відбувалося під час орання. Були й суто жіночі толоки (господині збиралися дерти пір’я, лущити кукурудзу тощо). На жнива влаштовувалися спільні толоки.

Слід зауважити, що толочани не завжди працювали заради щедрого пригощання, що влаштовував їм господар. Траплялося й так, що той не міг нічого їм запропонувати, а допомогти все одно було потрібно. Тож існував і інший різновид толок, який селяни часто називали «поміч». Поміч – це «вдовин плуг», допомога сиротам, хворим, постраждалим від стихії (наприклад, повені чи пожежі). «Працювати за спасибі» – цей вислів у такому випадку не був саркастичним. Адже спасибі, щире і відверте, варте найважчої роботи. По-іншому селяни не могли: що візьмеш з удовиці, із сиріт? Їм дати треба, а не взяти в них – так думали всі українці, за дуже рідкісними винятками. І працювати «за спасибі» не вважали принизливим, навпаки, вбачали у цьому свій обов’язок.