Збірка - Українські традиції та звичаї

Українці прагнули злагоди в сімейних стосунках, з любов’ю й ніжністю ставилися до дітей, з повагою й дбайливістю – до батьків. Вони розуміли, що від фізичного й морального здоров’я сім’ї, охорони материнства й дитинства, піклування про сиріт, удів, калік, старих, знедолених залежить духовне благополуччя народу. Ці головні принципи родинного життя стисло, образно і точно викладені в таких народних висловах: «Від родини йде життя людини», «Не потрібен і клад, коли у чоловіка з жінкою лад», «Чоловік у домі – голова, а жінка – душа», «На сонці тепло, а біля матері добре» тощо. В основі народного ідеалу родинного життя було прагнення створити сім’ю щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям (до недавнього часу українські подружжя мали зазвичай шес-теро-восьмеро дітей), міцну і дружню. Недарма юнак і дівчина до шлюбу дружили між собою, на весіллі їх супроводжували дружби й дружки, а шлюб називався одруженням. Якщо воно було вдале, то в народі про добре подружжя казали, що вони «зрівнялися з людьми», а якщо невдале – то «світ собі зав’язали».

Незважаючи на плин часу, суттєві зміни в політичному, економічному та культурному житті нашої країни, морально-етичні норми сучасних українців зберегли й донині свої головні принципи, більш того, в умовах незалежної держави вони відроджуються й поширюються в усіх верствах суспільства.

«У гурті то й смерть не страшна», – були впевнені українці. А що вже казати про такі «дрібниці», як орання, чи жнива, чи будування хати. Взаємодопомога була, мабуть, ключовим поняттям у громадському побуті нашого народу і необхідною умовою існування, коли кожен приходив на допомогу іншому, коли всі почувалися єдиним цілим, не замикаючись на своїй сім’ї.

Громада мала таке ж велике значення, як і родина. Власне, це і була родина – велика і дружна, яка поділяла радощі і розраджувала в горі. Кожен відчував плече громади і у свою чергу будь-коли ладен був підставити власне плече сусіду. Готовність допомогти ближньому переконливо свідчила про високі морально-етичні якості селян, про те, що відома на весь світ душевність українців – це не порожні слова. Та й відпочинок у великому колі односельчан був веселішим: «У гурті і каша їсться», – казали з цього приводу наші пращури.

Життя у громаді, або сільській общині (її ще називали територіальною громадою, адже вона об’єднувала своїх членів саме за цим принципом), зобов’язувало українців дотримуватися певних правил. Адже громада регулювала не тільки виробничі (землеробські) процеси, а й усі сфери життя своїх мешканців. Наші пращури прислуховувалися до думки громади, щоб не викликати осуду. Протягом багатьох століть виробився цілий кодекс громадського життя, сформувалися громадські звичаї. І якщо ніхто не порушував цих законів, життя у громаді було тихим, мирним і спокійним.

Традиції сільської територіальної громади виникли в Україні з приходом сюди феодальних відносин. І трималися дуже й дуже довго – аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, не повною мірою.

Громада була самоврядним колективом. Його очолював отаман, якого обирали всім селом. Пізніше замість отамана була введена посада війта. Усі важливі питання обговорювалися на громадському сході. Його ще називали віче, або копа. Це була така собі рада старійшин, адже кожну сім’ю представляв голова родини, найстарший чоловік (або голова дворища). Молоді та жінкам вхід на такі збори був заборонений. Зрідка допускалися на схід і отримували право голосу вдови, які самостійно вели господарство. Почесне місце на «копі» належало старійшинам села, найповажнішим чоловікам. До їхньої думки завжди дослухалися.

Члени громадського сходу збиралися на майданчику біля церкви або корчми, а з приходом холодів ховалися від морозів у спеціальну громадську або найняту для цього хату, а то й в корчму. На порядку денному завжди було чимало важливих питань: тут вирішували, коли орати у цьому році, як розподілити землю, кому допомагати вдовам, як покращити стосунки з поміщиком і захистити свої права. Крім того, на громадському сході розбирали всілякі конфлікти між селянами – не тільки земельні, а й майнові, інколи родинні та інші. Дуже часто рішення сходу записували у спеціальну книгу. Ці рішення, як правило, оскарженню не підлягали.

Приймаючи те чи інше рішення, громада спиралася не лише на урядові законодавчі акти, а й на так зване звичаєве право та общинну, вироблену століттями мораль, що ґрунтувалася на звичаях предків.