Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Над головицею [17] Головиця – виток ріки. Білої Річки я найбільше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.

«Там я своїх таємниць буду шукати», – подумав Юра і на три дні перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.

Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дійсно Іван Жикалюк не прибріхував: товсті корчі папороті засіяли густо цілий лісок зеленими пугарами, аж радісно стало Юрі. Радісно? І радісно і страшно. Папоротин цвіт і чортівські збитки обертом перемішувалися в голові Юри. Але вертатися не буде.

Серед найгустішої папороті вигідно розсівся Юра й очікував її розцвіту та наїзду чортів, що прийдуть видурювати цвітку від нього, щоб він не став великим мольфаром.

Сонце капнуло за гори, сумерк підкрався з темних пропастей в чагарник і прислонив очі Юрі. Разом із сумерком проповз сон і Юра так захотів спати, аж страх.

«От уже щезник насилає сон, щоб я проспав північну годину, – подумав Юра. – Певно і Микулі Малишові спати хотілося, як він по цвіт вийшов, щоби зробитися мольфаром, і зробився. І я зроблюся».

Протирає очі Юра своїми дрібними п’ястучками, але це мало що помагає. Що протре одне око, друге лише скліпає й само затулюється. Сон за плечима сховався і від Юри не відступає.

«Хіба патичками попідбираю повіки», – подумав хитро Юра. Виломив два патички, підпер ними повіки і вдивляється в найбільший корч папороті, на якому цвіт, горицвіт розцвістися має.

Вдивляється Юра в корч і чує, що щезники темними могутніми постатями окружають його, мов перстенем. Та він не підводить голови, десь навіть остраху в нього нема, тільки ті очі, ах, ті очі печуть, патички вгризаються в м’яке тіло, сон із-за плечей лагідною долонею повіки гладить. Поволеньки зсунулися патички з-під очей, легенько стулилися повіки і хлопець, невиразно пробурмотівши кілька слів, простягнувся, осунувшись у пухку траву.

Смереки опустили віття додолу, святойванівські мушки засвітилися в повітрі, папороть затріпотіла шелестливими листками. В чагарнику сів спочивати спокій.

Нараз із далини перелякав тишу ночі горластий рик розлогого оленя, що, розломлюючи корчі, продирався до водопою. Шум корчів розбудив Юру і він із здивуванням розглянуся довкола себе, стріпуючи сон із повік.

– Цвіт папороті, – свідомість прорізала думка і очі загоріли.

Всі корчі папороті довкола нього розцвілися барвистими цвітками, обабіч цілими оберемками. Кинув оком Юра далі – щезників ціла хмара. Отут-таки над ними нагнувся страшенно огидний щезник із двома великими рогами на лобі, трохи далі з косматою бородою, побіч нього третій, як смерека: на одній нозі стоїть він у високій шапці, ще далі, ой леле, ціла тьма. І всі вони присуваються, до нього нагинаються, горицвіт папороті розкидають у повітря, аби тільки подалеко від нього. І то мовчки, тільки пащеки викривили.

Отой щезник зірвав цвіт йому з-під ніг.

«Моє щастя вкрав», – мигнула думка. Хоче вставати – ані руш. Хоче простягнути руку – мов кам’яна, тільки жижки скачуть.

– Гай! – прорвалося несамовитим криком із горла Юри, – і вже на ногах, і вже повні жмені горицвітів, і вже пігнав удолину.

А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всі чорти знялися і йому дорогу забігти хочуть. Та цвіт уже його боронить. Не зближаються до нього, тільки разом із ним біжать навперейми високі, як смереки. А до них долучаються по дорозі ще иньші і свищуть, вівкають, гукають: віддай цвіт, віддай цвіт.

Та Юра не слухає, щораз дужче біжить, і хоч у грудях порожнеча грає, в душі – буйна радість і певність перемоги.

Вже лише кілька щезників по боках, ще лише два, один. Ого, вже всіх перебіг, тільки різкий свист щезників за ним: фі-і-і-і-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.

Ліс скінчився, Юра вибіг на полонину і пігнав далі. З розмаху налетів на якогось маленькою чортика, що лежав на землі. Цей розлючений вхопив Юру за ноги і вкинув у пропасть.

Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повітря, горицвіти так і понеслися вгору, він сам скотився вдолину стрімголов. Надбережні корчі стримали розгін знепритомнілого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’які шовкові обійми.

Юра без більшого пошкодження спочив на березі глибокого потока.

Вже золотисті зірки на небі гасилися, як хлопець прочунявся і пошкандибав додому, легко дотикаючи свої костомахи та клянучи щезників, що таки відібрали в нього його майбутнє мольфарське знаття.