Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Ой, біда нас буде шукати, як вже причка [16] Причка – загибель. навіть мольфареві сталася, – ворожили старі діди. – Та ж Мартищук таку путерію мав, що дотепер ніщо до нього приступу не мало. Ой, біда буде, біда!

І дійсно нещастя зловилося родини Мартищуків. З туги за чоловіком переставилася і Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилітній хлопець лишився сиротою. Найближчий сусіда, бездітний дід, взяв його за годованця до своєї хати.

Та хоч старенький дід сокотив новоприбраного сина, як ока в голові, Юра не знаходив спокою на новій батьківщині. Вдумувався в уривані слова покійного дєдика, старався їх зрозуміти, та ніяк не міг. Неясна сила тягнула його до власної хати. І прийде він, бувало, на власне обійстя, оглядає хату, нишпорить по кутах, розкопує попід підвалинами, заглядає під дах. І нічого не знаходить.

Не раз говорить голосно до себе, здивований своєю цілоденною роботою: чого я шукаю? Нічого я сам не поставив, не загубив, дєдик великих гараздів не мав, щоб їх аж закопувати, а мене гейби щось заставляло до роботи. Навіщо я зроблюю собі руки по лікті?

Сумний і розчарований вертався назад до своїх прибраних родичів, за якийсь час знову ж йому туск серце стискав і він знову, підбадьорений незрозумілою силою, шукав чогось коло опущеної хати.

Найчастіше приставав коло одвірка, на якому був вирізьблений хрест із рівними, але прямо заломаними при кінці раменами так, що один кінець другого доганяв. Хоч розглядався за таким знаком на иньших хатах, ніде його не знаходив.

– Що він має значити? – роздумує Юра, стоячи коло нього. Почорнілий зі старости ковбок давав підставу догадуватися, що його впущено в стіну, бо хоч як старо виглядала хата, він видавався ще старшим.

Хто його приніс і тут впустив? Звідки приніс? Таємниця.

– Чому дєдик про цей знак ніколи не говорив? А може? Та ж перед смертю з усієї сили намагався щось сказати, заки вона розчавила його гливкою стопою. Що хотів дєдик сказати? Знову – таємниця. І чого хоче той безглуздий крик душі, що жене до опущеної хати шукати невідомого?.. Безглуздий?!

Немає відповіді.

Шукає Юра відповіді на свої питання у прибраних родичів.

– Чи не могли би ви розказати що про мого покійного дєдика? Як він жив, що робив і що розказував про себе? Як я пригадую собі його, гейби мряка мені очі прикривала.

– Небагато про нього і можна сказати, – відізвався дід із печі. – Жив, як і кожний з нас, стародавніх гуцульських звичаїв строго придержувався, але що робив поза простою роботою – важко сказати. А мусів щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставі, що як десь показався, – зараз люди йому дорогу робили. Найбільші дуки перші його поздоровляли, хоч він цього не забагав.

– А чи відходив він часто від хати?

– Хіба під рокові свята пропадав десь на цілі тижні. Переказували люди, що стрічали його під Марішевською, то на Лудовій, то коло Стога. Найбільше його в Чівчині стрічали, як ходив між скелями. Певно, чорногорського зілля шукав, бо примівник з нього був перший між мольфарами.

– А ви, певно, пам’ятаєте ще мого діда Петра та його цілу родину, – допитувався далі зацікавлений Юра. – Мені навіть баба Катерина розказувала, що дєдик їй про це оповідав.

– Ая, з бабами бесіду тримав! Видиш, рід Мартищуків якийсь чудатий. Відколи я пам’ятаю, завжди родився тільки один син. Твій дід був одинак, дєдя одинак і ти також. Але певно, що цілий рід один із найстарших. Видно те було й по твому дєдикові: що то за кучері мав красні, який хід рівний, яку поставу бутну і певну!

Та Юрі це нецікаве, він питається про свої таємниці:

– А що значить той закривлений хрест коло дверей?

– Не знаю. Раз хтось запитався дєдика, той відповів із усміхом, що він так із старости перекривився. Але зараз потім споважнів і не говорив нічого більше.

– А чому ніхто собі таких хрестів не робить?

– Та це нікому й на гадку не припливе. Та навіщо? Незрозумілого ніхто не робить, а хто його зрозуміє?

Незадоволений Юра з розмови з дідом і загадує сам розкрити таємниці, що не дають йому спокою. Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвіте, хто її цвіт зірве – перед тим усі таємниці отвираються: про що пташки співають, як трава росте, в котрих місцях скарби горять і чистяться.

Нікому про це не говорить Юра ні слова, мовчки рахує дні, коли сонце підійметься якнайвище і передодень Івана надійде, а тим часом ніби ненароком розпитується у знайомих, де найбільше папороті росте.