– Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав. Розгниває гуцульська кров, звивають собі гуцули на скальних зломах гнізда, але не ластів’ячі, тільки вірлині, з яких одного світанку ринуть не у пропасть, лише на ваші голови і голови ваших помічників та заклюють вас своїми гострими дзюбатими бартками, бо кров стародавніх родів лишилася чиста як була перед тим.
– Ми робимо, що в нашій силі, але гуцульського духа ніяк не можемо зломити, – оправдувався заступник Арідника.
– Ти добре підмітив той подих старовини, що леготом випещує кожне нове покоління, – продовжував далі Арідник. – У споконвіку він родився і з ним я ставав також до боротьби. Що ж, гуцульський Велет побідив мене та закляв іменем Вічної Ватри. І від того часу ви не посунулися до перемоги ні на п’ядь. Я, Арідник, завжди вам повторяв: Вічну Ватру конечно треба загасити, бо з неї випливає вся життєтворча сила гуцулів. Чому ж ви її досі не загасили? Чому ви її, сторожа, не задусили? Гуцульська погорда пражить вас колючими батогами, ви скам’яніли у скелях, засниділи в болотах. Чи ж знаєте ви принайменше, де горить Вічна Ватра?
– Про це мало хто знає навіть із найбільше втаємничених гуцулів. Та цього ж їм і не треба знати, бо кожному з них уділюється вона невидимим полум’ям до його серця, розширює його, кров гуками гонить.
– Я завжди радив, – вмішався до розмови молодий щезник, – щоб за помічників узяти людей з долів, з їх вогнем і залізом.
– Вилізьте і ви зі своїх боліт, ударними ровтами [14] Ровта – загін.
впадьте на гуцульські карки, Вічну Ватру заплюйте, згасіть. Перед нами високе завдання запанувати над світом! Коли ж його можна буде сповнити, як ви навіть Гуцульщину, серце світу, не можете опанувати і її кров затамувати? Коли ж мої окови опадуть при вашому безділлі і безсиллі?
І став Арідник витися у своїх могутніх кайданах, лютий рев, мов лоскіт скель, видирався з його розпащеного гирла, уста щезників замкнув, їх усіх у дрижання кинув і десь глухим рокотанням бездонних потайниках загубився. Наточена піна цілими клубами розприскувалася з його пащі, щезників прикривала і собою купала. Молодий щезник відізвався знову:
– Кожного року складаємо тобі, вожде, звідомлення з цілої нашої праці, ти завжди тільки про Вічну Ватру питаєш. Чому ж не вислухаєш, що в иньших країнах ми зробили?
– Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна від ударів серця світу. Згасіть Вічну Ватру, розкуйте мої ланцюги і тоді сама робота попливе, що коштує тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкідливі для життя місця, але ударами в серце випробовуйте свої сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине від самого жаху, як мене розкутого почує земля на своїй шкурі.
– Що ж маємо робити, щоб Вічну Ватру загасити? Хіба від ґражди до ґражди ходити, весь гуцульський рід губити, щоб між ними і сторожів Вічної Ватри, нащадків Велетів, задусити.
– На південний схід пріться у своїх прямуваннях і між головицями Білої Ріки і Білої Річки Вічної Ватри шукайте, на долах знайдіть собі помічників та цілого племени не зачіпайте, бо збудите прямого нащадка Велетів, що десь на полонині при роботі нудьгує і своєї власної сили не знає, не чує. Ходіть, робіть, але одного не забувайте: зближається переломова хвилина, коли клятьба лишиться вічною і тоді вже ніяка сила її не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину і на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспід і тішитися тут вашим товариством.
Заступник Арідника зверещав:
– Вічна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить він нас батогом і заохочує до діла: за визволення Вождя, за нас усіх, за наше панування над світом.
Преспід став порожніти, Арідник утішився сильною постановою щезників і своїм реготом товаришив їм далеко поза Тридев’яту Землю.
Ой, та й плови ж ударили в Красноілі тієї ночі, коли згинув Василь Мартищук-Кринтів, най Бог криє. Зіграли потоки, розпінилися Річки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити. І хоч який він досвідчений був, а таки втопився у трясовищі. Не було на це ніякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зі споду тягнуло. Ледве відтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дєдика рятувати. Та як тут рятувати, коли навіть голови з-поза гнилого шувару [15] Шувар – очерет.
за хвилину вже не видно було.
– Щезники затягли, – переконано говорили в селі. Всі свідки того страшного випадку присягали, що чули бісівський регіт у болоті і в довколишніх лісах.
Читать дальше