Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

По дорозі знемігся старий чорт, і всі чекають на нього, коли він вирине з горішніх вод. Врешті, почав лізти по розораних скелях кривоногий чортяка, смішно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навіть на змучену ватагу, далі продирався крізь навислі каменюки, що боронили входу в дикі потайники, і незабаром пірнув у розжертому гирлі скелі. Печеру за печерою минав, зігнувшися вдвоє – низькими норами просмикався, каміння собою обтовкав, аж врешті прибув до стіни, що нею замикався потайник. Тут він спинився і вклонився три рази перед темнотою. На покарбованій могутніми зломами стіні висів Арідник, прикований великанськими обручами за шию, залізними шинами за руки і ноги. Цап’ячі лаби не дотикали грузької ріпи. Він висів на ланцюгах, викривлений в нап’ятий лук.

– Привіт тобі, володарю Преспода, Тридев’ятої Землі і вожде всіх сил могутніх.

Мовчки дивиться Арідник на свого старшину, не глянув на всіх иньших, що мов сарана всі закутки вкрили, перейняті страхом навіть перед Закутим; шукає радісної вістки в очах свого заступника. Але даремно. Потусклі очі мовчать.

– Ходять ще колядники по білих плаях Гуцульщини?

– Ходять ще колядники, – глухо промовив чорт.

– Пишуть ще писанки гуцули?

– Пишуть ще писанки, – винувато видушив із горла.

– Горить ще свята Вічна Ватра Гуцульщини?

– Горить ще ватра… – простогнував найстарший на землі чорт і закрив очі червоними повіками.

Заскреготів зубами Арідник, в колесо зігнувся, натягаючи ланцюги, іскрами сипнув з розгніваних очей.

– Кожного року, – заревів з болю, – повторюються витерті слова, ані одної вістки не принесете, щоб радість потрясла Пресподом. І так минають століття за століттями і тисячоліття за тисячоліттями пливуть.

Мовчки стояли похнюплені чорти і не мали відваги глянути в заіскрені очі вождя. Старий чорт почав:

– Сталевими зубами розточує час усі народи, розкидує і вимішує раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоїть неначе кам’яна. Зміняються володарі світів, гинуть і розгнивають їх підвладні, тільки гуцульські мольфарі [12] Мольфар – чарівник, знахар. так само, як перед віками, збирають на високих полонинах чародійне зілля, тільки гуцули так само виробляють товсті будзи, складають співанки й успішно бороняться перед злом.

– Певно, як ви, непотріби, швендяєтеся бездільно по горах і лишили їх їхнім опікунам, богам. Хто з вас у минулому році розпочав був відкриту боротьбу з тим царством світла? Хто намагався вбити споконвічного сторожа Святої Ватри? Ваші очі посліпли, ваші вуха поглухли.

З гурту висунувся молодий, моторний щезник і пискливо заговорив:

– Нашому кривундрі маємо за це подякувати, що ми з грізних сил перемінилися в уяві гуцулів у жалюгідні і смішні істоти. Вже майже ніхто нас не боїться, вже майже ніхто нас не ненавидить і хіба яка розізлена старуха прикличе нас на поміч.

– Не я цьому винен, – боронився напалений, – а дух, що з гомоном трембіти розкочується по верхах і просвічує плаї між гуцульськими родами, розсвареними непам’ятними звадами… Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Аріднику, перед віками в цьому Пресподі, оживає в кожній дитині з її першим віддихом і оживляє її на ціле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби і після його перемоги дався закувати і страшними клятвами заморозити? Навіщо ти дав цим гуцульському племені предивну богатирську силу, що відсвіжує його кожне покоління оповіданнями при вечірній ватрі про силу їх давніх родів, про побіди Велетів, про спадщинну путерію [13] Путерія – захист. , яка приспана в котромусь із них? Ці перекази роблять кожного з них Велетом, кожне покоління відмолоджують і кожне з них готове станути до нової боротьби, якби його предків не торкнулася тисячолітня бувальщина.

– Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуєш у своєму безділлі за мою сміливість! Я завжди рушійний був і завжди шукав боротьби з тим, хто виростав мені понад голову, ти хіба шукаєш природнього загину нащадків Велетів на переломі вічности.

– Не висмівай, Аріднику, природніх законів, бо вони кермують і богами й чортами. Чому ти у своїй злості не видиш, що кров гуцулів ми запорошили вже тепер гниллю і її поволі розкладаємо? Чому не зиркнеш на врожайні долини, покриті кублами наших помічників? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластів’ячі гнізда поприліплювалися до обочей гір і кожної хвилини можуть зсунутися у пропасть?