Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Чи Свята Ватра…

Дід не глянув навіть на Юру і увійшов у хороми. Очищення почалося.

Серед великої світлиці горіла Свята Ватра. Коло неї з простягнутими руками стояв дід, побіч нього блідий із зворушення Юра і вслухувався в молитву діда, потихо повторюючи слова:

– Ватро, Свята Ватро, почата в розцвілому сонці, що вогнистим кружком просувається по небі, запалена в серці світу на Гуцульщині Божими руками.

– Ватро, горячко світу, ти проникаєш усе до дна. Вночі мітлистим світлом обливаєш небо, на землі у твердому кремені криєшся, живим вогнем ховаєшся в деревищі, блудними вогниками танцюєш над озерами, золотими язиками процвітаєш із скал, сліпучими блискавками перетинаєш повітря.

– Ти гуцульське серце дивними любощами розколихуєш, з темних очей молодиць розіскреною пристрастю визираєш, сталевими іскрами з леґінським гнівом виприскуєш.

– Твою силу кожний гуцул вичуває в розшалілих гуках потоків, в подиху лісів, в розпаленій маржині.

– Ватро, Свята Ватро! Ти сторож наш під сумерком завитих віків. Ти всіх нас у невгнуте плем’я єднаєш, нашу роботу просвітлюєш і Ти ведеш нас у будущі віки.

– Ти хоронила і боронила нас досі, бо Ти корінь нашого життя і оклик смерти наших ворогів. Хорони нас і далі: нас, маржинку нашу і наші верхи гордочолі.

– Борони нас і будь благословенна!

Беручи за руку Юру, далі промовив сивобородий дід:

– Приводжу перед Тебе нового сторожа, свого помічника й заступника. Очисти його, загартуй серце, просвіти. Так проникни його, як наших предків Ти проникала і перелий у нього спадщину батьків, твоїх сторожів, а молода сила хай прийме її на добро та славу.

Тихий, рівний, м’якошовковий голос переливав дивну силу з старечих у молодечі груди, поширював їх, вогонь у серці викрешував. І вчув Юра, начеб він розростався, мужнів і доходив своєї сили. Старший на таємницю Гуцульщини, що цілим тягарем лягла на його плечі, вирівнявся Юра на цілий ріст, його очі зажевріли вогнем Святої Ватри.

Старий сторож відізвався:

– Тепер іди, Юро, додому, і вертатимеш до мене під старі гуцульські рокові свята. Тоді будемо їх разом спроваджувати і над сивою стариною роздумувати. Як будеш у долинах, слухай отвертими вухами і гляди відкритими очима, приглядайся, чи пізьма [19] Пізьма – кровна пімста. палає ще в яких родах, чи вже потахла зовсім.

Вернувся Юра до ґражди діда, в якого був вихованцем і пильно заходився коло своєї роботи. Старий опікун таки доглянув душевну переміну, що наступила в Юри, чи то міркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихої задуми, що з неї не виринав молодик. З нескриваним подивом глядів старий дід на Юру, одного ж разу так відізвався до нього:

– Юро, дитино моя срібна та дорога, не можеш ти вже в мене сидіти як годованець, як мій прибраний син. До великих діл ти призначений, дивним вогнем горить твоє око. Вертайся назад до своєї хати і там очікуй своєї години.

Юра пробував переконувати опікуна, але це не вдалося йому. Сам відчував, що всі статки, які він досі стеріг і пильно-пильненько коло них ходив, якісь чужі йому стали. Заходячись коло роботи, що її все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвівав самотою.

І стариня йому якась дальша стала. Він любив далі і діда, і бабу, але якось вже інакше.

«Чим же ж вони є для мене? – думає не раз молодик. – Такими самими гуцулами, як усі иньші, що я їх так дуже кохаю».

Чемність Юри старий розумів по-свому.

– Іди, Юро, про харч і майно не журися, їду будемо тобі посилати д’хаті, майно я вже тобі відказав. Наглядай лише час од часу за парубком і дівкою, щоб не пленталися поза себе.

Юра вернувся до своєї власної хати і надходив деколи до опікуна, що, як виявилося, сам добре доглядав і парубка, і дівку так, що і маржина вчас була напоєна та видоєна, і сіна впорядку викошувані.

В короткому часі завважив Юра, що поведінка старого діда неначе б уділилася всім довколишнім сусідам, навіть і подальшим гуцулам. Щоправда, він не помагав їм, ніякого зілля їм не давав, все ж таки відчував, що держить гуцулів у своїх руках і може їх провадити.

Сам собі здивувався, як він міг вгамувати пізьму двох первих братів, яких бартки повисли над головами і врубувалися в тіло, мов у пень.

– Миром вам, браття, – поздоровив Юра озвірілих леґінів.

Піднесені топори застигли в повітрі, під темним оком Юри вчулися обидва винуваті. Розпалені бійкою лиця ще більше запашіли й обвинувачення поплили рікою.