Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Де Юра?

Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.

– Де Юра?

Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.

І Йван відізвався:

– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.

– Далі б’єш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову б’єш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні! Пес ригав би такими зайцями. Розв’яжи руки, дай сокиру, тоді стріляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобі голову розвалити, як грім смереку. Пек тобі та цур. Щез би ти та скам’янів. Агій, тьфу тобі в лице, – з цими словами Іван з усієї сили плюнув у лице старшому.

– Відв’язати, – впав короткий приказ. Івана відв’язали від лавки, але зв’язані руки і ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.

– Пий!

Іван дико подивився на старшого і в тій хвилині його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувірів розсілося на його руках, ногах і голові. Розіпнятий на власній землі лежав Іван, і катування розпочалося наново. Дико ревіли озвірілі, тільки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострі шпатарі на решето і нашпікували його патичками.

Трава жадібно ссала кров і життя разом із нею висисала. Запеклі грудки крови виповнили рот Іванові, і він зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набік, та замість повітря – грудка землі захрускотіла йому між зубами, і викинути її не було сили…

Удари втихли, повітря легше відітхнуло, та Іван не рухався з місця.

– Підняти і повісити на жертку, – скомандував старший.

За хвилину Іван висів на жертці, як кривавий шматок м’яса, прив’язаний за руки і груди.

До нього зближився старший щезник.

– Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я нап’юся її, але не з дороги, тільки з твойого серця, бо тільки з нього найчистіша б’є, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.

З цими словами п’ядь за п’ядей затискав під ліві ребра короткий ніж і, відступаючи на бік, скоро його витяг.

Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.

«Буду знати, як смакує гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:

– За нашу перемогу над гуцульським племенем!

А під Скуповою грізно розсміялись гуки Річок, небо заплакало над Іваном сріблистою росою. Вітер, що присів десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гір і переказав чорногорським верхам про красноільське катування: і Говірлі, і Мунчелові, і Скорушному, і Стогові, і… всім, всім.

А Юра тимчасом поспішає, і не бачить, що з-під корча піднеслися дві постаті і поповзли зазирцем за ним. По дорозі відлучилася одна і погнала до невеличкої ватаги, що стояла на сусідньому груні, друга далі вилася гадом у траві за Юрою.

І вже минув Юра Лудову, Стефулець, Пнів’є і Гостин. Тоді звернув із плаю і почав продиратися густими хащами. Оглянувшися довкола себе, увійшов у камінний потайник. Глухо загуділи під його стопами камінні плити та одночасно Юра вчув, що їх згук закаламучений другим.

Як рись скочив він у найвужчому просмику за камінний залім і, як тільки показалася одна постать – важкий топір опустився вділ. Потім удруге, утретє, вчетверте.

Молодий гуцул залишився сам.

Очікуючи підступу, ще довго ждав Юра під каменем та більше вже ніхто не показався. Заспокоєний хвилинною перемогою, але затривожений життям діда і Святою Ватрою, пігнав леґінь темними потайниками далі.

На царинці стялася йому кров у жилах. З горючої хати вибіг старий дід із залізним кубком, в якому курилася Свята Ватра. Навздогін за дідом пустилося кілька постатей і кільканадцятьма скоками догонили його. Дід, падаючи до землі, висипав грань із кубка й вона запалила сухий шувар.

Відтягаючи трупа з пожару, старалися вирвати з рук діда посудину з жаром. Надаремно. Суха рука наче зрослася з залізом. Хтось бистроумний відтяв руку в сугубі і серед криків товаришів підняв її, щоб віднести до хати Святу Ватру.

Там серед радісних окликів Свята Ватра загасилася…