Gala - Чорний Простір

― Данило? ― не вірячи своїм очам, скрикнула вона. ― Але… як?

Данило обійняв її, притиснув до себе:

― Я прийшов би за тобою і в пекло, Оксаночко. Ці скоти тебе… нічого тобі не зробили?

― Не встигли, нас одразу для Рамсана відібрали, а він лише сьогодні повернувся… ― Оксана відлипла від Данила, подивилася на інших. Петро теж обіймався з Марусею, а поряд на плечі Рози плакала від щастя Лєля. Пріська та кілька запорогів діловито обшукували покої та пхали до кишень всіляку цінну дрібноту.

― Потім обійматися будете, ― Килина переглянула дані у візорі. ― Це ще півділа, ще вийти треба.

― Вийдемо без проблем, ― жорстко відповіла Роза. ― Головне – попереду Рамсана тягти, щоб усі бачили.

― Заручник? Розо, але ж це… тероризм! ― вжахнувся Данило. Килина лише пхикнула. Роза махнула рукою:

― Я тебе просю, який тероризм, коли ці піпідраси самі ще ті терористи? Коротше, хлопці та дівчата, в’яжіть цього козла міцніше, прихопимо з собою.

Килина ляснула Розу по плечу:

― Правильно, сестро. Із собаками по-людському не чинять. Ну що, то йдемо. Часу обмаль.

― Зачекайте, пождіть!!! ― із сусіднього приміщення висунулася Лейла. ― Візьміть мене з собою!

Друга служниця схопила її за туніку, потягла назад, крикнула перелякано:

― Ти що, впіймають – Шахріят нас у біореактор…

― А, яка різниця. Раз козі вмирати. Хоча б спробую. З цими шибайголовами, може, й вийде. А ти, Белло, як знаєш. Тільки, гадаю, тобі теж непереливки буде, якщо залишишся.

Белла вагалася недовго. Рішуче вивернула на килим шухлядки трюмо, обірвала золочений шнур від занавіски, підперезала туніку і почала пхати за пазуху прикраси, якими було набите трюмо. Лейла почала робити так само.

― Добре, дівки. Бачу, вам тут остогидло, ― всміхнулася Килина. ― Ну що, кишені всі натоптали? А тепер рушаймо. Бея міцніше тримайте, та високо, щоб звідусіль видно було.

Група рушила коридорами. Незважаючи на наявність зв’язаного заручника, Килина вирішила якомога довше зберігати тишу та непомітність.

Це їм майже вдалося. Майже…

Коли вони дісталися нарешті до входу в сміттезбірний тунель, прийшло повідомлення, що група Вовка з полонянками покинула головний купол Синопа-1. Фатьма підганяла – час виходив, штінт Ахметового маєтку вперто намагався пробити блокаду, і ці спроби от-от могла помітити служба безпеки, навіть за умови, що паша набрав туди самих клінічних ідіотів.

І, як воно завжди буває, везіння підкачало тої самої миті, коли здавалося, що все вже вийшло.

29.

Першою негаразд помітила Фатьма:

― Штінт обійшов блокаду!!! Рубай кінці!

І її підлеглі почали «рубати кінці» - тобто руйнувати ті ділянки домової мережі маєтку, які вони ще контролювали, і набивати їх вірусами та програмним сміттям. За простим принципом – наостанок напакостити і разом з тим створити супротивникові додатковий фактор перешкод. Сама Фатьма вирішила залишатися підключеною до останнього, хоча це й було пов’язане з ризиком. Але побороти спокусу подивитися, як візьмуться до роботи її віруси, не змогла.

Служба безпеки маєтку нарешті здогадалася, що вони в диспетчерській бачать зовсім не те, що відбувається насправді. Начальник охорони, Харум-ага, наказав перезавантажити камери. А тут і домовий штінт доповів про проникнення і спроби блокади мережі.

Камери перезавантажилися, і Харум-ага, побачивши, що відбувається, побуряковів, вирячив очі і закричав:

― Всіх, сучі діти, поперевішаю!!! Шкуру здеру!!! Хто прошльопав?!

Звісно, ніхто не зізнавався. Підлеглі мовчали, і на їхніх обличчях дуже явно читалося питання, над яким вони зараз лихоманково билися: «пристрелить зараз чи спочатку відправить нападників ловити?»

Харум-ага кричав, плювався і тупотів недовго. Та й часу не було – камери показували, що нападники вже біля виходу з куполу, ще трохи – й увійдуть в сміттєзбірний тунель, а там відшукати їх в безладі портових районів буде важко.

― Так, мерщій!!! Перехопити на виході зі смітника! Живцем наволоч брати!!!

― Пані доповісти? ― боязко пискнув хтось з підлеглих.

― Я тобі доповім, лайно ти собаче!!! А ну мерщій, узяв бластера і вперед! А то сам тебе пришмалю нахрін!!!

Підлеглих вимело з диспетчерської, залишилися тільки Харум і головний системник, який нервово стукотів у кишені чотками. Харум-ага повернувся до нього:

― А ти, дебіле, чого Аллаха непокоїш? Просрав напад, а тепер молишся? А ну швидко доповів, що там із мережею!!!

Системник нап’яв на голову нейрошолом. І майже одразу перелякано пробурмотів: