Gala - Чорний Простір

Вона проковтнула комок в горлі і продовжила:

― А тих, хто спробував, Шахріят живцем в біореактор відправила.

У Лєлі вздовж спини немов холодний слимак проповз. А більш практична і менш вразлива Маруся спитала:

― А чому Шахріят такі питання вирішує? Хто вона така? І чому її синові така честь? Як на це дивиться Ахмет-паша? З того, що я про нього чула, ясно, що він не любить ділитися владою.

― Та невже самі не зрозуміли? ― Лейла наліпила на Оксанин ніготь черговий діамант. ― Шахріят-бійєм вже років зо п’ять як і є справжній паша Синопський. Як в Ахмет-паші памороки забило і ноги віднялися, так відтоді вона від його імені всім й керує. Навіть синові своєму, Рамсан-бею, вказує, що робити. І поки Ахмет живий, Рамсанові пашанатства не бачити, як вух своїх без дзеркала. А ми тут усі мріємо – скоріше б старий паша помер, і Шахріят за ним. Тому що порівняно з ними Рамсан – просто янгол.

―А не порівняно? ― Маруся відщипнула виноградинку – дуже вже їсти хотілося. ― Наскільки він жорстокий?

― Нас він ніколи не бив, ― Лейла взялася за другу Оксанину ногу. ― Найстрашніше покарання від нього – це два дні просидіти під замком у комірчині на хлібі та воді. Або стриптиз для його нукерів станцювати, але не більше того… це все набагато краще, ніж катування, як за Ахмет-паші було. На жаль, Рамсан навіть в питанні покарань для своїх служниць майже нічого не вирішує, Шахріят і тут усім керує. А вона круто карає – може наказати бити бамбуковими кийками чи відправить казарму обслуговувати… сексуально.

Полонянки лише сумно зітхнули.

26.

Запороги і частина білоскельців під командуванням Харитона Вовка проникли в маєток паші через вентиляцію. Ходи були досить просторі – адже ж треба, щоб в них могли ходити роботи-прибиральники і ремонтники. Але… гофровані труби з чотирма ребрами жорсткості не були розраховані на пересування ними великої кількості людей одночасно, тому команда Вовка йшла дуже повільно і обережно. Будь-який необережний рух – і труби почнуть гудіти та трястися.

Всі були у візорах, на які транслювався план маєтку з міткою їхнього місцезнаходження. Сам Вовк був без візора, та йому і не треба було – він отримував інформацію на своє кібер-око. Він же першим і знайшов потрібне приміщення. Передав іншим у навушники:

― Здається, гарем. Внизу під нами великий зал, там сорок жінок. Чи бува не наші?

Хтось із команди прошепотів у відповідь:

― Звідкіля знаєш, що жінки?

― Хе, так тут гарем, тут самі жінки, ― Вовк розпластався по трубі, обережно проколупав пальцем кібер-руки дірочку і зазирнув у неї. ― Ну, я ж казав. Сорок жінок, злих та втомлених. А ну, Ласло, Тарасе, Стефо, дивіться-но. Впізнаєте кого?

Вовк просто зі свого кібер-ока передав зображення на візори трьом білоскельцям, які були в його групі. Першою відгукнулася Стефа:

― Наші! Впізнаю Марту, Риту…

Тут же подав голос і Ласло:

― Моя Софійка! І Яся!

Імпульсивний Тарас аж нервово підстрибнув:

― Ладочка!!! А щоб мені провалитися, це наші!!!

Його побажання збулося: труба затріщала, і диверсанти впали прямо в зал. Здійнявся неймовірний галас, який, однак, дуже швидко припинив Вовк, заволавши:

― Фатьмо, блокуй двері та зв’язок тут в біса!!! ― і стрельнув зі станера в найближчу охоронницю. Жінки загаласували ще гучніше, похапали кому що в руку прийшлося.

― Це свої! ― гукнув Тарас, піднімаючись та відкидаючи шмат гофрованої обшивки від вентиляційної труби.

― Ой, точно! Це ж мій Тарасик!! – скрикнула руда пухкенька жіночка. ― Тарасику!!! Ти за мною прийшов! – і вона почепилася чоловікові на шию. Поряд щасливий Ласло обіймав дружину та дочку. Вовк та двійко інших запорогів заспокоїли охоронниць станерами, і Вовк, показуючи на паралізованих тіток, гукнув:

― Жінки!!! Досить галасу, радіти рано! Нам ще звідси вийти треба. А цих – в’яжіть чим є, але спочатку роздягніть, хтось хай напне їхні лахи. І пошукайте якесь шмоття, щоб чоловікам замаскуватися.

Всі хутко взялися до справи. Дуже втішені таким поворотом долі білоскельки почали роздягати непритомних охоронниць, інші копалися в шафах, витягаючи звідти купу різноманітних абай та чачванів. Між тим Вовк зв’язався з іншими групами:

― Жінок знайшли. Сорок. Кого нема? Зараз з’ясуємо, ― він повернувся до полонянок:

― Агов, панянки, де ще три? Кого нема?

Руда Ладочка сплеснула руками:

― Оксани Чайки, Петрової Марусі та Лєлі Довбиш! Їх кудись окремо відвели… Якась стара бабця нас оглядала й наказала їх для якогось Рамсан-бея залишити.