Gala - Чорний Простір

Контрагенти подивилися один на одного. Потім товстун спитав:

― А який саме товарець цікавить?

― Ой, таки різний, хавере, різний, ― посміхнулася Роза. ― Скажімо, хутра діамантових собольків. Це ж такий цімес, шо ой.

― Діамантових собольків? ― задумливо протягнув мавполикий. ― Е, ні. Нереально. На такий товар лише сам паша угоди вкладає.

― Ой, ну ви як діти, ― Роза всміхнулася ще солодше. ― Мені ж невелику партію треба. Ой, таки не повірю, шо ніхто з Ахметових людей не робить свої гешефти. Ви, хавери 11, взагалі знаєте, скільки в Республіці, я вже не кажу про Ге-Ес 12, за натуральне соболькове хутро можна гелту 13взяти? Ой, так якщо мені хто ящик таких підкине, я за них аж мало не триста тисяч галактів порнусу матиму!

Недовіра на обличчях контрагентів змінилася жадібністю. Триста тисяч галактів!!! Десять процентів від трьохсот тисяч за просте посередництво – більш ніж смачна ціна. Товстун із бластером, мабуть, щоб конче розвіяти сумніви, спитав:

― А хто тобі взагалі на нас наводку дав?

― Ой, хавери, ви ж таки мені не вірите! – сплеснула руками Роза. ― Уляна Косата, Дамір бін Кемаль, Бєня Герцель – хіба ж мало?

Названі імена справили враження, і торговці вирішили:

― Годиться, ― сказав мавполикий. ― Домовилися, іншалла. Завтра ми тебе з потрібним чоловіком познайомимо. Але, розумієш, ханим, бакшиш треба.

― Скільки?

― Вай, та не бабосами. От якщо у вас бухло є республіканське… а ще краще – щоб і сало… Він таке любить. Ахмет-паша за Новим Шаріатом живе і всім своїм наказує. Тому в нього в маєтку жодної краплини бухла не дістати, от дехто і страждає.

― Таки нема питань. Бухло є. А сало – ой-вей, де ж єврейській жінці сало здобути?..

Подав голос Петро:

― Пані, в мене є.

Роза зраділа, бурхливо замахала руками:

― Ой, шо б я без такого гарного гоя, як ти, робила!!! Хавери, ― звернулася вона до контрагентів. ― Буде таки і бухло, і сало. І ви ж таки не підведіть.

― Клянуся бородою пророка! ― запевнив її товстун. ― Завтра о третій тут зустрічаємося.

Коли вони вийшли нарешті з бару, Данило заговорив:

― Ніколи б не подумав, тьотю Розо, що ти так умієш… і що з кримінальцями знайомства маєш.

Роза махнула рукою:

― Та ну тебе. В мене он брательник двоюрідний на Кафі живе. Хіба ж я могла, знаючи, шо треба сюди буде пертися, не попросити його познайомити з ким треба і взнати шо треба? І до того ж, де ти бачив єврея, який би не вмів торгуватися?

― Але ви торгувалися так, немов у вас і справді повні трюми шовку, ― захоплено сказав Петро. ― Я навіть трохи вірити почав.

Пілот лише всміхнулася.

21.

Трійця Розиних контрагентів не підвела: наступного дня о третій в тому самому ж барі вони на неї чекали.

― Пунктуально, ― схвально зазначив мавполикий, коли Роза присіла за їхній столик. Петро і Данило постали за її спиною, щосили вдаючи з себе тупих охоронців.

― Ну що, ханим. Домовилися ми з Ферхадом, зараз підемо. Що там з бакшишем?

― Хавери, ви мене таки ображаєте, ― Роза ляснула пальцями, і Данило мовчки вийняв з кишені комбезу пласку пляшку самогону з хлорели на шахтному грибі. Пляшку для важливої справи пожертвувала Пріська. Добровільно і навіть без заперечень. Петро показав шмат сала, запакований в прозору термоплівку. Товстун із бластером придивився й облизнувся:

― Вай, добре сальце. З прошарочками… сам би заточив. Чуєш, Розо, може, як шовк привезеш, прихопиш і для мене такого сальця, га? Візьму за хорошу ціну. А то на Кафі хер дістанеш, нутряне за справжнє видають, падлюки.

― Прихоплю, чом би й ні. Для хорошого гоя не жалко,― відгукнулася Роза. ― Ну, ми таки йдемо?

― Йдемо.

― А таки до кого? – поцікавилася вона. Мавполикий сказав:

― Ферхад-ага, завгосп в Ахметовому маєтку. Йому якраз треба свіжу партію рабинь в шовки вдягнути, так він твоїм товаром зацікавився. Купить в тебе кокони, паші скаже, що на базарі брав. Різницю собі візьме. І нам перепаде, хе-хе.

З портового району вони транспортерною доріжкою потрапили у передмістя Синопу-1. Передмістя було збудоване біля самих стін основного куполу, і тут було набагато чистіше, ніж у портовому куполі-сателіті. Принаймні замість смердючих хлорелових баків вздовж кільцевої дороги йшов арик три метри завширшки, в якому росли якісь водяні квіти, водорості й плескалася риба (а не огидні слимаки). По берегах арика росли генмодифіковані карликові тополі та акації. Та й народ назустріч траплявся пристойного вигляду – чоловіки та жінки в робочому одязі, простому, але чистому. У всіх жінок на шиях були нашийники з датчиками, а на головах – шапочки-балаклави, вочевидь, такий робочий варіант паранджі. Виглядало це незвично і моторошно. Про нашийники республіканці чули – та й хто б не чув, якщо це постійно наводиться як приклад грубого порушення прав людини в Порті. За Новим Шаріатом жінці дозволялося працювати і взагалі ходити без супроводу чоловіка-родича лише за умови, що вона носитиме нашийник-спостерігач, який фіксує всі її пересування, контакти й вчинки. Перевірити такий нашийник мав право будь-який поліцейський у будь-яку мить…