Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!

– А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот – я аж горю уся!

– Ой дівчата! – весело промовила Тетяна. – Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…

– Центральна Рада, – промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.

Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Паночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.

У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли – все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців – той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.

Тетяна поспішила усіх заспокоїти.

– Що ти?! Забудь! – замахала руками хазяйка магазину. – Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують – ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!

Служниця почервоніла до кінчиків вух.

– Ну я не знаю, панночко, – промовила вона задумливо. – Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.

Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.

_______________

Чотовий – в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.

Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.

Рій – відділення в армії УД.

*

По тротуару були розкидані уламки бюстів Шевченка, Франка та Гребінки. У калюжах кисли книжки: «Байки» Глібова, «Чорна Рада» Куліша та «Наталка-Полтавка» Котляревського. Біля Віктора Андрієвського вітер проніс аркуш паперу. В очі врізалися рядки з Лесі Українки:

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

Віктор Андрієвський ледве стримувався аби не дати волю емоціям. Злість, розгубленість, приниження та власне безсилля стискали йому горло. Боляче було навіть дивитися на те, як добровольці з гетьманської офіцерської дружини піднімали російський триколор над будинком, де іще до вчора містився Український клуб. Було боляче й гидко від того, що все це відбувалося у самому серці України – у Києві. Обурення сповнювало Андрієвського, але він нічогісінько не міг вдіяти – не був готовий комісар освіти з Полтави іти битися зі здоровезними вояками-добровольцями*.

Гірко зітхнувши він попрямував улицею. У слід йому лунали голоси.

– Стьопа! Я тут єщьо трі вязанки хахляцкіх кніжєк нашол. С німі чьо?

– Да брось іх к матєрі! На растопку сгадяцца.

Віктор Андрієвський не міг повірити своїм очам. Цей тридцятирічний стрункий чоловік з кучерявим чубом та вусами як у Тараса Шевченка багато чого побачив протягом останніх років. Він бачив незграбність Центральної Ради. Він бачив демагогію більшовиків, які драли глотки за демократію, у той час коли владою в Полтаві ще були українці. Він бачив ще й інших більшовиків – жорстоких, цинічних і безмежно жадібних. Більше місяця він мусив ховатися на хуторах у селян, аби не потрапити до лап комісарів «робітничо-селянської влади». Але навіть тоді він не сподівався побачити в Києві щось подібне.

Лише кілька місяців тому він у складі делегації полтавчан зустрічався з гетьманом Скоропадським, і гетьман сам казав йому: «Скоріше мене побачать трупом, ніж я відмолюся від державної самостійності України». Лише місяць тому до Полтави приїхав полковник Неїло, який хотів дізнатися обстановку в місті з перший рук та почути думки про місцеву владу. Бо – «пан гетьман хоче знати ситуацію в провінції».

Можливо все це було гидотним глузуванням?

Стовпи були щільно обклеєні відозвами, в яких українською мовою роз’яснювалося, що федерація з Росією нічим не загрожує суверенітетові України. Там зазначалися гарантії для України та говорилося про збори загальноукраїнського сейму. Відозви наголошували, що повстання проти гетьмана здійснювалося через амбіції його ватажків – Винниченка та Петлюри, які, мовляв, ладні згубити Україну, аби лише потрапити на владу самим. У поєднанні з розгромом Українського клубу ці слова виглядали брехнею та знущанням.