Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Значить переворот, – задумливо промовив командувач. – Що ж? Певно, судьба така випала для України.

Петро Дяченко трохи стушувався.

– Пане генеральний хорунжий, – промовив він вже без глузливих інтонацій. – Полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії. Приєднуйтеся до нас!

Гучний регіт розірвав тишу коридору.

– Я? З Винниченком? З Петлюрою? – перепитав генерал. – Ні, вже увольте. Я присягав ясновельможному пану гетьману і служитиму йому до кінця. Ведіть мене, значковий. Виконуйте наказ.

Наблизившись до дверей, командувач раптом зазирнув Петру Дяченку просто в очі. Старшина-чорношличник був людиною лихої вдачі, але тут він раптом отетерів – настільки твердим та презирливим був погляд генерала.

– Запам’ятайте, значковий, – спокійно промовив генеральний хорунжий Лігнау. – Прийде час, і ви лікті згризете через те, що зробили зараз.

Петро Дяченко лише злосливо посміхнувся у відповідь та різким жестом запросив генерала до коридору. Тоді він вирішив, що це лише погроза.

У просторому залі ресторану голосили скрипки, плакали флейти, дзвеніли гітари та хрипів контрабас. У повітрі витали хмари цигаркового диму. Сотник Артем Горач свідомо залишив рій* запорожців біля входу і зайшов до залу сам-один. Повільно та пихато він прокрокував до центру зали. По ніздрях били запахи тютюну, смаженого м’яса, хорошого вина і жіночого поту. В очах мерехтіло від офіцерів різних звань та родів військ.

– Боже! Я даже нє знаю, гдє прінять маму кагда она вирвєцца из бальшевізії…

– В Кієве уже астановіцца нєгдє!

– Да бросьтє, гаспада. Украінская апєрєтка доживаєт своі дні!

Здавалося – уся вища каста імператорської армії чкурнула з Пітера й Москви до України, і тепер жадала побудувати тут філію старої Росії. З гульбищами та ресторанами, але без більшовиків та українців.

– О! А вот і хахляцкій черкєс! – почулося у сотника за спиною.

Артем озирнувся. Неподалік за столом на нього нахабно витріщався підпитий штабс-капітан, чию увагу явно привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.

Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.

– Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це – прошу військових добровільно здати зброю.

Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:

– Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!

Музики заграли нову мелодію і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.

Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:

– Панове! Повторюю іще раз – дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.

Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.

Короткий жест рукою – і довгий багнет уперся офіцерові в груди.

– Куди це ти? – поцікавився сотник. – Ти ж наче побалакати хотів?

Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.

Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.

– Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!

– Де твоя зброя? – холодно спитав його Артем.

– Да вот! Вот! Вазьмітє! – заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.

Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.

– Геть пішов!

На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.