Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Віктор Андрієвський наблизився до гетьманського палацу. Він усвідомлював, що не зможе зустрітися з самим гетьманом. Він вирішив побачити полковника Неїло, аби дізнатися від нього, про що казали у гетьманському оточенні і які там панували думки? Полковник здавався йому чесною та порядною людиною.

Біля палацу гетьмана роєм роїлося від добровольців у російських погонах та з російськими кокардами на кашкетах. Тікати не було куди – його уже побачили. Не збавляючи темпу, Віктор Андрієвський наблизився до поручника-добровольця і спитав російською:

– Прастітє. Мнє нужен палковнік Нєйіло. У мєня к нєму очєнь срочноє дєло.

– Ждітє, – коротко відповів той.

Якийсь час доброволець балакав по телефону, а потім вийшов і повідомив Андрієвського, що полковника Неїло немає у палаці. Натомість він назвав його адресу.

Покинувши палац гетьмана, Віктор Андрієвський попрямував до помешкання Сергія Шемета, одного з керівників партії хліборобів-демократів. Полтавський учитель теж належав до цієї партії – він був головою її полтавського осередку. Власне, саме через партійні справи він опинився у Києві тоді, як по Україні запало протигетьманське повстання.

Хлібороби обрали собі назву аж ніяк не через те, що все керівництво партії прийшло у політику від сохи. Партія хліборобів-демократів представляла інтереси верств хліборобів, звідти була й назва. Хлібороби, себто селяни-середняки, або куркулі, не просто щиро жадали незалежної України – вони були готові заповзято працювати для неї на своїх земельних ділянках. Це була партія переконаних, ідейних і безкомпромісних націоналістів. Коли Віктор Андрієвський зайшов до квартири пана Шемета, на нього там чекало кілька осіб, чий життєвий шлях уже сам собою став легендою.

На дивані з книжкою в руках розвалився кремезний пан з дуже кущастими вусами. Йому явно не сиділося на місці – він постійно озирався та щось дуже ретельно обмислював. Це був Микола Міхновський – один з перших ідеологів української самостійності та автор скандально-відомих «10 заповідей українця». Біля вікна замислено курив похмурий щуплий чоловік – повна протилежність пану Міхновському. Стрункий та сухорлявий він нагадував фігурою гімнаста з цирку. А твердий погляд великий карих очей казав, що це була людна дуже сильної волі. Андрієвський читав статті цього сухорлявого пана – голови Української телеграфної агенції Дмитра Донцова.

– Ну що, побачили вже картини гетьманського Києва? – глузливо спитав Сергій Шемет, сухорлявий, стрункий інтелігентний чоловік з густим чубом та чорними вусами.

– Побачив, – відповів Андрієвський. – Український клуб розгромили. Я тільки що звідти. Все на кавалки.

– Тварюки! – гаркнув Міхновський і розлючено заходив кімнатою. – Ні, ви тільки подумайте! Це ж ми, ми подарували владу Скоропадському!

Це було правдою. У квітні 1918 року, коли недолугість Центральної Ради стала очевидною всім, включаючи німців, саме хлібороби-демократи допомогли Павлу Скоропадському здійснити переворот, унаслідок якого генерал захопив владу над Україною. Гетьманом його проголосив всеукраїнський з’їзд куркулів-хліборобів.

Микола Міхновський не міг заспокоїтися.

– Я не збагну, як це могло статися? Ми бачилися зі Скоропадським стільки разів – і він постійно переконував нас у своїй щирості! Він постійно казав нам, що не відступить від ідеї незалежності України. Та що там – 24 жовтня він видав грамоту, де обіцяв стояти на ґрунті незалежності! Що могло статися? Невже він весь цей час підступно нас дурив?

– Де там, – похмуро помітив від вікна Донцов. – Для мене ця грамота несподіванкою геть не була. В оточенні гетьмана проросійські настрої набирали сили протягом останніх кількох тижнів. Згадайте самі. Спочатку дев’ять міністрів заявили про необхідність зміни зовнішньої політики та що необхідно об’єднуватися з «новою Росією». Потім у Києві сказилася проросійська преса. Гучні заяви «єдинонеділимщиків» посипалися. З’явилися чутки про бунт монархістів. До цього – стали формуватися добровольчі дружини з офіцерів-москалів. Потім – з’явилися чутки про переговори гетьмана з генералом Красновим з Дону. Та й сам гетьман хороший – в розмовах він усе частіше почав натякати, що треба брати до уряду людей, як він казав, «не ворожих кацапам».

– І як, цікаво, він це пояснював?

– Казав, що незалежної України не хоче Антанта, – відповів Донцов і досадливо знизав плечима. – Він пояснював, що держави Антанти вимагають від нас бодай якогось об’єднання, хай навіть у вигляді федерації. Я от думаю, і ніяк собі не збагну – хто б це так переконав гетьмана?