Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Сергій Шемет на це спокійно відповів.

– Після поразки німців у війні панами ситуації стають представники Антанти, тобто французи. Їхня місія вже сидить в Одесі. Треба їхати до них. Ми мусимо скласти заяву про ставлення нашої партії до гетьмана і меморандум для французької місії.

– Ну тоді – до роботи, – промовив Дмитро Донцов, сідаючи за стіл.

Працювали вони кілька годин. Сергій Шемет і Віктор Андрієвський висловлювали вголос свої думки. Фаховий адвокат Микола Міхновський перекладав їхні слова на мову юридичних термінів, а професійний журналіст Дмитро Донцов знаходив влучні літературні образи. Хлібороби-демократи заявляли, що вони були і лишаються запеклими ворогами соціалістів та їхньої ідеології як такої. Проте, додавали вони, якщо гетьман не змінить своєї промосковської політики, хлібороби будуть готові долучитися до повстання.

На стіні мірно цокав годинник. За вікном прогуркотів віз. Десть там у снігу серед степу через авантюри ватажків українці вкотре піднімались в бій на українців. Віктор Андрієвський сумно зітхнув. На пам’ять наверталися слова з аркуша, що пролетів повз нього.

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

– Мій брат Володимир сьогодні ж виїде з цим меморандумом до Одеси, – промовив Сергій Шемет. – Він шукатиме там зустрічі з головою французької місії.

– Я теж поїду, але до Харкова, – сказав Міхновський. – Бо з усього цього розсадника отаманів, Болбочан мені здається найбільш адекватним.

– Добре. Чекатиму на вісті тут, у Києві, – мовив Дмитро Донцов. – Пане Вікторе, а ви?

– Ні-ні! Я за першої ж нагоди поїду до дому, до Полтави, – відповів пан Віктор. – Від мене чекають вістей наші з вами однопартійці.

Але перш ніж вертатися до дому, Віктор Андрієвський вирішив за всяку ціну зустрітися з полковником Неїло. Він не знав, навіщо йому це було треба, але відчував, що гетьманський старшина мав сказати йому щось важливе. Йому пощастило застати полковника вдома. Колишній гетьманський посланець був засмучений і чимось явно пригноблений, відсторонено розповідав останні новини, а на запитання пана Віктора щоразу відповідав після певної паузи, так, наче кожне слово завдавало йому сильного болю.

– Нічого я вам детально не зможу пояснити. Від головного штабу мене тимчасово усунули. Генерал Келлер – білогвардійський командувач від добровольців, скрізь своїх людей порозставляв. Українців він цурається і ледь не відверто називає мазепинцями. Світ ніби з глузду з’їхав…

– Але хоч ви поясніть мені, пане полковнику, – перебив його Андрієвський. – що змусило пана Скоропадського піти на угоду з «єдинонеділимщиками»?

Полковник скривив пику так, немов хотів посміхнутися, але в поєднанні з сумним поглядом та безвольно схиленою головою, посмішка вийшла якась аж надто кисла.

– У нас кілька тижнів тільки й розмов було, що Антанта вимагає від гетьмана у будь-який спосіб об’єднатися з Росією. Спочатку наче приїздив посланець від генерала Денікіна та вимагав, аби гетьман визнав його зверхність. Гонець був посланий під три чорти. А за пару днів вимога про федерацію прийшла вже з Ясс, де наша делегація веде переговори з французами. Вела…

– Невже долю нашої держави мусять визначати іноземці? – спалахнув пан Віктор. – Хіба може гетьман так просто взяти і відмовитися від незалежності, яку ми тільки-но здобули? Що ж то за гетьман такий, якщо він так легко віддає нас Москві?

Полковник Неїло не відповів на це питання. Натомість він витяг з шухляди червону теку і простягнув її пану Віктору.

– Візьміть почитайте. Може це змусить вас замислитися?

Андрієвський витяг папір і прочитав заголовок. На аркуші великими літерами було написано «Відозва про створення українського козацтва». Пан Віктор прикипів до паперу очима. Ідея створення Українського козацтва замість розпущених на вимогу німців Вільних козаків була одною з центральних ідей програми партії хліборобів-демократів. Козаки мали стати привілейованим військовим класом на кшталт донського або кубанського козацтва в Росії. Це був дуже далекоглядний проект. В разі термінової мобілізації козаки ставали ідеальним поповненням для війська – вони постійно мали вправлятися зі зброєю. Як землевласники, козаки не могли мати чогось спільного з соціалістами. Як люди, що мусили мати на руках зброю, козаки мали унеможливити соціалістичну агітацію та спроби самозахоплення землі на селі. А кадри козаків мали бути підібрані так, що опинитися в їхніх лавах мусили тільки й виключно переконані патріоти. І тепер вражений Віктор Андрієвський все те саме читав у відозві – все іще гетьмана Скоропадського. Очі бігали по рядках. Умови прийому в козаки… Право на зброю… Довічне право власності на землю…