Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Болбочан був небезпечний для більшовиків. Але так само він був небезпечний ще й для НЬОГО. У державі було дві сили, здатні захопити й втримати владу – Січові стрільці та запорожці, але якщо галичани Коновальця виконували переважно поліційні функції, запорожці були суто фронтовою формацією. Коновалець не візьметься протистояти такому противнику. І Болбочан це явно розумів.

Щойно до НЬОГО прибігав отаман Тютюнник – червоний, мов ошпарений гусак. Заступник отамана Головної булави сподівався, що ВІН поспівчуває його приниженню і теж накинеться на Болбочана, – проте здобув добрячого прочухана. По-хорошому, і Тютюнника, і Осецького треба було знімати з посад та віддавати під суд – саме вони проспали наступ більшовиків, а потім перехопили командування над сірожупанниками та чорноморцями, що призвело до загибелі двох чорноморських полків.

Але справа була в іншому.

ЙОГО вразило те, наскільки легко Болбочан нагнав до чорта на запічок представника вищого командування. Головна булава мусила це просто з’їсти – засобів впливу на Болбочана вона не мала. В рапортах Болбочан хіба що на казармену лайку не зривався – вже відверто він звинувачував Київ у саботуванні забезпечення його частин. На субординацію та статут він чхати хотів. І от на додачу – поповнення. Хліборобське.

І ворожки не треба, аби збагнути, що станеться далі.

ЙОГО трясло, мов у пропасниці. Що робити? На кого опертися? Січові стрільці? Вони не битимуться проти запорожців. Групи Палія та Гулого? Вони лише нещодавно виконували накази того самого Болбочана. На кого опертися?

ВІН зміряв поглядом Чайковського:

– На телеграф!

*

Булава Лівобережної групи вся переселилася до вагонів. Перед від’їздом до Києва командувач влаштував велику нараду командирам частин. Покликали й Артема. Свої справи з начальником розвідки корпусу він впорядкував швидко. Можна було прямувати до помешкання, але на пероні розвідник забалакався з комендантом булави сотником Авраменком.

– Слухай, будь другом. Я в Києві на Прорізній бачив гарну ювелірну лавку. Купи мені намисто. Не саме дороге, але й не дешеве – яке сам вподобаєш. Подарунок кортить зробити – ну, ти розумієш. Гроші я компенсую.

– Ти гадаєш, я матиму час бігати по магазинах? – зауважив Авраменко.

– Ну, знайди спосіб, – заблагав Артем. – Що мені тебе, учити? І ще, слухай. Я тобі грошей дам. Пам’ятаєш, як Дяченко за останньої подорожі у ресторані «Континенталю» скупився, мов на весілля? Привези чогось смачненького. Бо бачиш – тут уже картопля з морквою делікатесами стають…

– Ану чекай… Що це в біса таке?

На краю станції зупинився ешелон. Кілька фігур вистрибнули з паротяга та вправно перевели стрілки. Черговий по станції задув у свисток та кинувся до них, але потяг зрушив і повільно потягся вздовж вагонів булави групи. Під серцем неприємно смикнуло – Артем відчув недобре. Козаки мазепинського полку, що ланцюжком стояли біля потягу командувача, за цим маневром спостерігали мов зачаровані. Потяг зупинився. З розчинених дверей посипали вояки у сірих свитках.

– Гайдамацький полк?! – здивовано вигукнув Авраменко. – Звідки?

Це нагадувало поганий жарт. Гайдамаки примушували варту складати зброю та піднімати руки. Їх оточили. Група бійців у свитках без погон побігла повз них до вагону командувача.

– Зброю на землю, зрадники! – заревів мордатий підстаршина-гайдамак. – Знюхалися з білими? Край прийшов вашим злочинам!

– Ви що, перепилися? – рявкнув Артем у відповідь. – Які білі? Яка зрада? Що це за зовнішній вигляд? Це потяг командувача!

– Зрадник ваш командувач! – кинули гайдамаки.

– Пельку заткни.

– Опір чиниш, офіцере? – заверещав підстаршина. – Та я тебе!..

Багнет сунув до горла. Збив. Ногою в пах. Перехопив гвинтівку і врізав нападникові прикладом. Той повалився з криком. Перехопив рушницю, збив три багнети зразу. Крутнувся. Рушниця, вхоплена мов кийок, з під крайнього гайдамака вибила ноги. Перехопив. Сунув багнетом. Нападник відскочив назад і повалився на інших.

Рушницю геть. Розвідник щодуху чкурнув до паркану. У спину кричали:

– Стій, зараза! Стій!

Бахнули по черзі три постріли. Просвистіли кулі. Артем підстрибнув, вхопився руками та переніс тіло за паркан. Його кінь чекав біля конов’язі.

Перехожі на вулицях тулилися до хат і сипали прокляттями. Артем гнав коня скаженим чвалом. Що сталося з потягом командувача, він до кінця не зрозумів, але серцем відчував – було негайно потрібно підмоги. Неподалік від вокзалу містилися казарми полку імені Дорошенка. Він влетів на подвір’я, стрибнув з сідла і кинувся до чергового старшини: